Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Аж тут лунає крик:
«Постій!»
В руках у офіцера,
Видніють білі папери,
І голосом, що линув до хмар,
Розбив він тишу твердо:
«Наш цар
Ласкаво й милосердо
Цей присуд скасував,
Натомість кару м’якшу він наклав».

Слова дзвенять
Ще чужо, наче мова незрозуміла,
Та кров
Зашумувала знов, червона,
Шугає вгору, й жили бринять,
І смерті опона
Спадає, завагавшись, зі змертвілого тіла.
І очі, ще в пов’язці, відчувають,
Як вічного світла промені їх обіймають.
Профос іде
Й розв’язує мовчки мотуззя тверде.
Скидає потім білу пов’язку,
Немов потріскану берестяну стяжку,
З його пекучих скронь.
Помалу гасне внутрішній вогонь,
Боязко очі відступають від могили,
Намацують, ще кволі, знов буття,
Повернене життя.

І бачить він, оживши,
Той самий купол; золотом іскрили
Промінчики зорі,
Містичний блиск створивши.

Зорі ясної червінь світанкова
Наче молитвами палкими огорнула
Лискучу баню й непорушні стели.
Високий хрест, мов меч святий,
Зіпнувся вгору крізь туман густий
До хмар рожевих і веселих,
І там, у ясності розквітлий,
Здійнявсь над Господа собором.

Потік могутній та ще й скорий
Послав розжеврену хвилю світла
У небеса дзвінкі угору.
Туману тоскні клуби
Летять, димляться, мов несуть тягар
Земної всієї темної згуби
До вже рожевих божих хмар.
І звуки линуть там з глибин,
Їх не злічити, мов дощу краплин,
Й гукають тисячі вже хором,
І тут уперше долітає до його вуха,
Як всі земні злигодні і скруха
Свої пекучі страждання
З’єднали у повітрі в єдине волання.

Він чує голоси малих і кволих,
Жінок, що дали жертву марну,
Повій, що сміються з душ своїх голих,
Похмурий буркіт кривд примарних
Усіх самотніх, сміхом не зворушених.
Він чує плач і ридання дітей,
Крикливе безсилля потай спокушених.
Стражденних всіх почув він людей,
Відкинутих, тупих і запльованих,
Некоронованих
Всіх мучеників всіх вулиць і страстей.
Він їхні чує голоси всі сутні,
Як у мелодії могутній
Вони у небо чисте шлях створили.
І постеріг,
Що тільки муки до Бога долинають,
Тоді як інших скорботи брили
Свинцевим щастям до землі згинають.
Та йде в безмежжя світла поріг
Із-під потоку можного
Всіх нарікань і скарг
Від мук душевних і тілесних.
І знає він, що всіх, геть кожного
Бог почує, як скарб:
На співчуття багатий світ небесний!

Над злидарем, що всотує печаль,
Господь не чинить суду,
Бо безкінечний жаль
Знай повнить його дім і груди.
Апокаліпсису вершники летять між піль,
Страждання – насолода, щастя – мука.
Для того, хто в смерті життя відчув.
І вже до землі майнув
Вогненний янгол ту саму мить,
І промінь, мов стріла із лука,
Священної любові, яку витворив біль,
Пройшов у серце, що мліє і щемить.

Упав
Навколішки, мов пригнув його гніт.
Відчув нараз цілий світ
Правдиво в його безкінечній скорботі.
Здригнулося тіло,
Аж піна з рота, зуби сяють,
Судома крутить язик, мов дріт,
І сльози набігають,
Біжать від щастя по змарнілій плоті,
Бо відчуває він: кінець гіркоті,
Відколи смерті вуст торкнувся.
Вже смак життя до нього повернувся,
Душа йому пече від мук і ран,
Вже сумніви пропали,
Що він тоді, як зник з очей майдан,
Був іншим, не оспалим;
Був тим, що споконвіку висить на хресті.
Тепер і він, як в давнину Христос,
Від поцілунку смерті, коли став на грань,
Життя любити має задля всіх страждань.

Вже від стовпа ведуть його солдати,
Бліде,
Немов погасле, його обличчя.
Умить
Запхнули назад в карету,
І очі
Його чужі, занурені й досі в чорну мить,
А на тремких вустах висить
Сміх жовтий Карамазова.