Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Вночі зі сну його зірвали,
Бряжчать шаблі у казематах,
У невідоме рушити сказали,
Здригнулись тіні у примарних шатах.
Штовхають уперед, у темну глибінь,
У коридору довгу чорну просторінь.
Скрегоче засув, двері зарипіли,
Тут небо голе й холод на цих кресах,
Чекає повіз, як могила на колесах,

Поряд із ним на морозі лютім,
Мовчазні та бліді,
Товаришів аж дев’ять, кайданами скуті.
Ніхто й слова не дає біді.
Бо кожен уже відчуває,
Що шляху назад немає,
У тілі життя тримається,
Поки колеса обертаються.

Віз зупинивсь,
Мовчать колеса, двері зарипіли,
І кожен поглядом несмілим
На темний світ дививсь,
В очах тривожна каламуть.
Покрівлі з усіх боків,
Брудних будинків квадрат простий,
Лиш темінь і сніг на майдані широкім.
Туман, мов сірим запиналом,
Вкриває ешафот,
І тільки церкви купол золотий
Ясного ранку сповнений щедрот.

З карети мовчки всіх ведуть.
Читає вирок лейтенант з пеналом:
За зраду куля смертю привітає,
Свинець і смерть!
Мов камінь, слово полетіло
В морозу дзеркало мовчазне, біле,
Дзвенить,
Немов щось навпіл розбиває,
Пускає потім вмить
Пусту шкаралущу в могилу німу
Тяжкого ранку тишу навісну.

Мов уві сні
Він відчуває все, що діють з ним,
І знає, що тепер має померти.
Підходить хтось, і смертника сорочку білу
Йому на плечі накидає: дрож по тілу.
Супутникам останнє кажуть слово
Гарячі очі і виразний жест.
Німий лунає крик,
Цілує він Спасителя і хрест,
Бо піп мов запечатує вуста
Всім десятьом, готово.
Беруть по троє, він долі не уник,
І кожного вже в’яжуть до стовпа.

Притьмом
Козак підскакує до жертви,
Щоб очі зав’язати перед пострілом.
Він знає: вже кінець!
Очима пильними і гострими
Пожадливо на латку світу поглядає,
Яку йому ще небо розкриває.
У сутіні ранковій бачить церкву:
Немов посеред ночі каганець,
Блищить її купол, як вінець,
Сяє святою ранковою зорею.
І він, щасливий, ухопивсь за баню,
Немов за Господа кирею…
Перед очима напнули ніч останню.

А в тілі знов
Заструмувала червона кров.
Шумує, тече, бурхлива,
І в тім потоці мінливім
Зринає все життя.
І бачить він,
Що ці секунди, присвячені смерті,
Всі миті минувшини вже стерті
В душевний обернули дзвін.
Усе його життя нараз постало,
І мчить картинами крізь груди
Пора змарнована і сіра, – був дитина;
І батько-мати, потім брат, дружина,
Три крихти дружби, дрібка насолоди, люди,
Про славу сон, ганьби чуття оспале, —
Вогненний мчить потік картин,
Років змарнованих і молодості плин,
Усе своє єство відчув він в тілі знов.
Та ось настала мить.
Вже до стовпа прив’язаний стоїть.
Кидає думка свій покров
Важкий і чорний,
Що душу гне, непереборний.
І він тоді, неначе снив,
Почув, як хтось підходить збоку,
Ступають м’яко чорні кроки.
Козак чимближче підступив
Й на серце руку враз йому поклав,
Щоб так не гупало… щоб звук отой пропав!
Хвилина ще – і все буде позаду,
Ось козаки
Шикуються до іскристого ряду
І для прикладів розтискають кулаки.
Суремний звук, немов левиний рик,
Одна секунда – й ти старий, як гній.