Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Але люди наважились! День і ніч працюють фабрики, бо демонічна воля одного чоловіка крутить уперед усі колеса. Для цього єдиного шнура використали цілі мідні та залізні копальні, й цілі ліси каучукових дерев мали пускати сік, щоб виготовити гутаперчеву оболонку для такої великої відстані. Ніщо не дає такого яскравого уявлення про величезні пропорції цього проекту, як те, що для сплітання кабелю знадобилося триста шістдесят сім тисяч миль самого дроту – в тринадцять разів більше, ніж потрібно, щоб обкрутити всю землю, і досить, щоб поєднати одною лінією Землю з Місяцем. Після будівництва Вавилонської вежі людство в царині техніки ще не наважувалось на щось грандіозніше.

Цілий рік стугонять машини, дріт із фабрик, немов тонку текучу нитку, намотують у трюми обох кораблів, і нарешті, після тисяч і тисяч оборотів, кожна половина кабелю змотана в кожному кораблі на котушку. Вже сконструювали й поставили нові важкі машини, які, устатковані гальмами і зворотним ходом, мають тиждень, два тижні, три тижні ненастанно опускати кабель в океанські глибини. На борту зібралися найкращі інженери і техніки, серед них і сам Морзе, щоб під час прокладання всякчас перевіряти приладами, чи не урвався електричний струм, а їм товаришили на кораблях репортери та художники, щоб словом і олівцем змальовувати цей вихід у море, який після плавань Колумба і Магеллана породжував найбільше хвилювання.

Нарешті все готове, щоб вирушати, і, якщо досі скептики брали гору, тепер усе англійське суспільство з палкою цікавістю стежило за проектом. 5 серпня 1857 року в невеличкій ірландській гавані Валентія сотні човнів і кораблів оточили кабельний флот, щоб стати свідком важливої для всієї історії миті, коли один кінець кабелю з корабля доставили на берег і закріпили на європейському суходолі. Вихід у море несамохіть перетворився у святкову врочистість. Уряд прислав свого представника, лунали промови, священик у зворушливому зверненні просив благословення Господнього для сміливого заходу. «О вічний Боже, – почав він свою проповідь, – ти, що сам розпросторюєш небо і приборкуєш розбурхане море, ти, що тобі коряться вітри й течії, глянь у своєму милосерді вниз на своїх слуг… Усунь велінням своїм усяку перешкоду, подолай будь-який опір, що міг би завадити нам виконати цю важливу роботу». Потім із берега та моря замахали тисячі рук і капелюхів. Земля повільно поринула в чекання. Одна з найсміливіших мрій людства пробувала стати реальністю.

Спершу планували, що обидва великі кораблі – «Агамемнон» і «Ніаґара», кожен з яких містив у собі половину кабелю, мають одночасно плисти до одного наперед визначеного місця посеред океану, і там має відбутися з’єднання обох частин кабелю. В такому разі один корабель мав плисти на захід до Ньюфаундленду, а другий – на схід до Ірландії. Але цей задум видався надто сміливим: одразу відправити в море під час першої спроби увесь неоціненний кабель, тому вирішили прокласти з континенту тільки одну половину, бо ще не було певності, чи взагалі функціонуватиме як слід передача телеграфних сигналів під водою на таку велику відстань.

З обох кораблів саме «Ніаґарі» припало завдання прокласти кабель із континенту до середини океану. Повільно, обережно пливе туди американський фрегат і ненастанно випускає позаду себе нитку кабелю, немов павутину з гігантського тіла. Повільно, регулярно гуркоче на борту машина, яка випускає кабель: це давній, добре знайомий усім морякам звук якірного ланцюга, що опускається з брашпиля. Через кілька годин люди на борту звертають на регулярні звуки вже не більше уваги, ніж на удари свого серця.

Далі, далі пливе корабель у море, постійно опускається кабель позаду кіля. В цьому заході, здається, немає нічого незвичайного. Тільки в окремій каюті сидять і прислухаються електрики, всякчас обмінюючись сигналами з ірландським суходолом. Дивна річ: хоча берега давно вже не видно, передача сигналів по підводному кабелю відбувається не менш виразно, ніж з одного європейського міста до іншого. Невдовзі корабель уже покинув неглибокі води і почасти перетнув так звані глибоководні плато, які постають на морському дні за Ірландією, а металевий шнур і далі рівномірно, наче пісок із піскового годинника, опускається за кілем у воду, одночасно і передаючи, і приймаючи повідомлення.

Уже прокладено триста тридцять п’ять миль, отже, подолано в десять разів більшу відстань, ніж від Дувра до Кале: Сайрус Філд, уже п’ять днів і п’ять ночей поборовшись із першою непевністю, увечері шостого дня, 11 серпня, після багатогодинної праці і збудження готується лягати спати для заслуженого відпочинку. Аж раптом – що сталося? – замовк гуркітливий механізм. Немов сонна людина, що в потязі вискакує з купе, коли несподівано зупинився локомотив, немов мірошник, що злякано зривається з ліжка, коли раптом зупиняється млинове колесо, так і на кораблі всі нараз прокинулись і вибігли на палубу. Перший погляд на машину показує: випускний отвір пустий. Кабель раптом спорснув із лебідки, неможливо було вчасно зловити вивільнений кінець, і ще неможливіше тепер знайти загублений кінець у глибинах і дістати його. Моторошне сталося. Невеличка технічна помилка знищила працю кількох років. Мов переможені, повернулися до Англії ті, хто так відважно вирушав у море, а там уже підготувались до лихої звістки, бо зненацька замовкли всі знаки і сигнали.