Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Наполеон єдиним поглядом збагнув смертельну небезпеку. Він знає: немає часу чекати, аж поки збереться вся зграя. Треба розділити їх, напасти на когось одного, на пруссаків, англійців чи австрійців, перше ніж вони стануть європейською армією і загибеллю для його імперії. Він має спішити, бо вже прокидаються невдоволені і в його країні, він повинен стати переможцем до того, як зміцніють республіканці й поєднаються з роялістами, до того, як Фуше, цей двоязикий і невловний, у союзі з Талейраном, своїм суперником і віддзеркаленням, підступно переріжуть йому ззаду сухожилки. Він повинен у єдиному залізному пориві скористатися бурхливим ентузіазмом армії й рушити на ворогів; кожен день – це втрата, кожна година – небезпека. Тож він похапцем кинув брязкітливу гральну кість на найкривавіше бойовище Європи – Бельгію. 15 червня о третій годині ранку передові полки великої – і поки що єдиної – армії Наполеона перейшли кордон. 16 червня коло Ліньї вони вже наскочили на прусську армію й відкинули її. Це перший удар пазурами пораненого лева, страхітливий, але аж ніяк не смертельний. Розбита, але не знищена, прусська армія відступила до Брюсселя.

Тепер Наполеон вирушив для другого удару – по Веллінґтону. Він не може собі дозволити звести дух, бо кожен день дає супротивнику нові підкріплення, а країна позаду нього і знекровлений, неспокійний французький народ повинні сп’яніти від вогненної сивухи звістки про перемогу. 17 червня Наполеон і далі суне вперед з усією своєю армією аж до пагорбів Катр-Бра, де окопався Веллінґтон, той незворушний ворог із залізними нервами. Ще ніколи розпорядження Наполеона не були такі обачні, ще ніколи його військові накази не були ясніші, ніж того дня, він думає не тільки про напад, а й про свої небезпеки: можливість, що розбита, але не знищена армія Блюхера може з’єднатися з армією Веллінґтона. Прагнучи запобігти цьому лиху, він відокремив частину своєї армії, щоб вона крок за кроком відганяла прусську армію й не давала їй приєднатися до англійців.

Командування цим допоміжним військом Наполеон доручив маршалові Ґруші: пересічному чоловікові, доброму, чесному, порядному, надійному, не раз випробуваному командирові кінноти, але командирові кінноти і не більше. Ґруші – не палкий і поривний нещадний воїн-кавалерист, як Мюрат, не стратег, як Сен-Сір і Бертьє, не герой, як Ней. Жодна войовнича кіраса не прикрашала йому груди, жоден міф не огортав його постать, ніяка помітна риса не надавала йому слави і становища в героїчному світі наполеонівської легенди; тільки його неуспіх, тільки невдача, яка спіткала його, надала йому слави. Двадцять років він воював на всіх бойовищах від Іспанії до Росії, від Голландії до Італії, поволі піднявся щаблями аж до зірки маршала, не те що незаслуженої, але без особливих звитяг. Австрійські кулі, єгипетське сонце, арабські кинджали, російські морози прибрали з його шляху попередників. Дезе загинув під Маренґо, Клебер – у Каїрі, Ланн – під Ваґрамом; Ґруші не пробивав собі шляху до найвищої гідності, той шлях прочистили йому кулі за двадцять років війни.

Наполеон добре знав, що Ґруші – і не герой, і не стратег, а тільки надійний, вірний, мужній і розважливий чоловік. Але половина його маршалів лежала в землі, решта, невдоволені, лишились у своїх маєтках, утомившись від нескінченних біваків, тож Наполеон був змушений доручити вирішальне завдання пересічному чоловіку.

17 червня об одинадцятій годині ранку, через день після перемоги під Ліньї, за день до Ватерлоо, Наполеон уперше передав маршалові Ґруші самостійне командування. На одну мить, на один день скромний Ґруші вийшов із військової ієрархії в світову історію. Лише на одну мить, зате на яку мить! Накази Наполеона були ясні. Поки він сам іде на англійців, Ґруші з третиною армії має переслідувати прусську армію. Начебто просте доручення, пряме і зрозуміле, а водночас і таке, що потребує гнучкого розуму, і двосічне, наче меч. Бо водночас із тим переслідуванням Ґруші доручили перебувати в постійному зв’язку з головною армією.

Маршал, вагаючись, прийняв командування. Він не звик діяти самостійно, його безініціативна розважливість почувається краще, коли геніальний погляд імператора наказує йому, як діяти. Крім того, він відчуває за плечима невдоволеність своїх генералів, а можливо, навіть невиразний помах крил долі. Тільки близькість штаб-квартири заспокоює маршала, бо лише три години швидкого маршу відокремлюють його армію від армії імператора.