Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

І раптом, серед бенкету, хтось один – звали його Мірер, і він був студентом медицини в університеті в Монпельє – постукав по своїй склянці й підвівся. Всі замовкли і глянули на нього. Від нього чекали промови або звернення. Але замість них молодик підняв праву руку вгору й заспівав пісню, нову пісню, якої ніхто з присутніх не знав, і ніхто не знав, як вона потрапила йому до рук: «Allons, enfants de la patrie» . І тепер спалахнула іскра, немов упавши на бочку з порохом. Вона зачепила чуття за чуттям, ті вічні електроди. Всі ті молоді хлопці, які завтра мали вирушати, прагнули боротися за свободу й були готові вмерти за батьківщину, відчули, що ті слова виражають їхню найглибшу волю, їхні найпотаємніші думки, ритм нездоланно підносив їх в одностайному екстатичному натхненні. Строфа за строфою виповнювали їх радістю, пісню довелося повторити ще й удруге, і вже мелодія стала їхньою, ось вони вже, збуджено зірвавшись на ноги, піднісши склянки, співають рефрен, що мов гримить: «Aux armes, citoyens! Formez vos bataillons! » Із цікавістю прилинули люди з вулиць, щоб почути, що тут співають із таким захватом, і вже й самі співали разом із гвардійцями; наступного дня та мелодія вже на тисячах і тисячах вуст. Поширилось нове видання, і, коли 2 липня 500 добровольців вирушили з міста, пісня помандрувала разом із ними. Коли їх утома долала десь на путівці, коли крок ставав млявим, досить було комусь одному заспівати гімн, і вже поривний такт надавав їм усім нової енергії. Коли проходили крізь села і на вулицях із цікавістю збиралися селяни та решта жителів, гвардійці заспівували хором. Та пісня стала їхньою, навіть не знаючи, що її написано для Рейнської армії, і не здогадуючись, хто і коли її написав, вони перейняли її як гімн свого батальйону, як кредо свого життя і смерті. Вона належала їм, як прапор, і в пристрасному марші вони прагнули пронести її над світом.

Перша велика перемога «Марсельєзи» – адже так невдовзі стали називати гімн Руже – сталася в Парижі. Коли 30 липня батальйон пройшов по передмістях, із прапором попереду і піснею, тисячі і десятки тисяч людей стояли і чекали на вулицях, щоб урочисто прийняти їх, і марсельці, п’ятсот чоловік, немов однією горлянкою, співали та й співали, в такт крокам, люди прислухалися. Що за чудовий і поривний гімн виспівують марсельці? Що за фанфарний поклик, який доходить до кожного серця під тріскотливий барабанний дріб, оце «Aux armes, citoyens!» Минуло дві, три години, і вже приспів лунає на всіх вулицях. Забули «Ça ira» , забули старі марші, зужиті куплети: революція впізнала свій голос, революція знайшла свою пісню.

Пісня поширилась, мов лавина, невпинна була її переможна хода. Гімн співали на бенкетах, у театрах і клубах, ба навіть у церквах після «Te Deum» , а потім і замість «Te Deum» . За місяць, за два «Марсельєза» стала піснею і всієї армії. Серван, перший республіканський військовий міністр, тямущим оком добачив бадьору й екзальтовану силу такої своєрідної національної бойової пісні. Він притьмом дав наказ розіслати сто тисяч примірників в усі підрозділи, і за дві чи три ночі пісня невідомого чоловіка набула більшої поширеності, ніж усі твори Мольєра, Расіна і Вольтера. Не було свята, яке відбувалося б без «Марсельєзи», жодної битви, перед якою спершу полкові музики не виконували бойової пісні свободи. У битвах під Жемаппе і Нервінденом командири полків наказали йти у вирішальний наступ із цією піснею, і ворожі генерали, що могли підбадьорювати своїх солдатів тільки давнім рецептом, який полягав у подвійній порції горілки, перелякано дивилися, що нічого не можуть протиставити вибуховій силі того «страхітливого» гімну, коли його одночасно співали тисячі й тисячі чоловік, і він, неначе гучна, брязкітлива хвиля, налітав на їхні лави. «Марсельєза», незмірно поривна в натхненні та смерті, ширяла тепер над усіма бойовищами Франції, наче Ніка, крилата богиня перемоги.

А тим часом у маленькому гарнізоні в Гюнінґені сидить геть невідомий капітан інженерних військ Руже і жваво розробляє проект фортечних стін та укріплень. Можливо, він уже забув «Бойову пісню Рейнської армії», яку написав тієї давно забутої ночі 26 квітня 1792 року, і анітрохи не наважується здогадуватись, читаючи в газетах про інший гімн, іншу бойову пісню, яка блискавично завоювала Париж, що ота переможна «Пісня марсельців» слово в слово і такт у такт є не чим іншим, як створеним у ньому й над ним дивом тієї ночі. Але яка жорстока іронія долі: буяючи до всіх небес, долинаючи до зір, ця мелодія не пориває й не підносить лише єдину людину, а саме: чоловіка, який створив її. Ніхто в цілій Франції не дбає про капітана Руже де Ліля, величезна слава, яку коли-небудь мала пісня, належить тільки пісні, і жодна тінь тієї слави не падає на її творця Руже. Його прізвище не друкують на текстах, а господарі тієї доби не звертають на нього ніякої уваги, та й він сам ніколи не віддається прикрим спогадам. Адже – геніальний парадокс, який здатна вигадати тільки історія – творець революційного гімну – ніякий не революціонер, навпаки: той, хто як ніхто інший вів далі революцію своєю безсмертною піснею, хотів би всіма силами зупинити її. Коли марсельці й паризька потолоч – із його гімном на вустах – штурмували Тюїльрі й повалили короля, Руже вже стало досить революції. Він відмовляється складати присягу республіці і радше покинув би свою службу, ніж служив би якобінцям. Але слова «liberté chérie» , «люба свобода», в його гімні для цього чесного чоловіка аж ніяк не пусті: нові тирани і деспоти в Конвенті йому огидні не меншою мірою, ніж він ненавидить коронованих і помазаних по той бік кордону. Він відверто висловлює своє невдоволення Комітетом громадського порятунку, коли його приятеля, мера Дітріха, хрещеного батька «Марсельєзи», і генерала Люкнера, якому вона була присвячена, а також усіх офіцерів та аристократів, які того вечора були її першими слухачами, потягли на гільйотину, і невдовзі вже виникла гротескна ситуація, бо поета революції арештували як контрреволюціонера, і його, саме його звинуватили на суді в зраді батьківщини. Тільки 9 термідора, яке разом із падінням Робесп’єра відімкнуло в’язниці, врятувало Французьку революцію від ганьби за передачу творця її безсмертної пісні «національній бритві».