Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Ґруші прощається серед зливи. Його солдати повільно йдуть по розмитій глинистій землі вслід за пруссаками або принаймні в тому напрямі, де, як припускали, перебуває Блюхер зі своїм військом.

Північний дощ іде нескінченно. Мов мокре стадо, ступають у пітьмі Наполеонові полки, кожен воїн несе на своїх підошвах по кілограму болота, ніде нема ніякого притулку, ніякої хати чи покрівлі. Солома надто розмокла, щоб лягати на неї, тому десять або дванадцять солдатів туляться разом і сплять сидячи, спина до спини під зливою. Та й сам імператор не має спочинку. Гарячкова нервозність цькує і пронизує його, рекогносцировку годі провести через непроглядну темінь, розвідники повідомляють украй плутані звістки. Наполеон ще не знає, чи Веллінґтон прийме битву, від Ґруші немає повідомлення про пруссаків. Тож о першій годині ночі він сам – байдужий до шумливого прориву небес – обходить усі форпости аж до того, що перебуває на відстані гарматного пострілу від англійського табору, де вряди-годи видніє серед туману тьмяне, задимлене світло, і розробляє план нападу. Тільки коли засіріло, повертається Наполеон на ферму Каю, у свою жалюгідну штаб-квартиру, і бачить там перші повідомлення від Ґруші: неясні звістки про відступ пруссаків і неодмінно заспокійливі обіцянки йти за ними. Мало-помалу дощ ущух. Імператор нетерпляче ходить по кімнаті й поглядає на жовтий обрій, чи нарешті не відкриються простори, а отже, з’явиться й змога почати вирішальну битву.

О п’ятій годині ранку – дощ уже припинився – яснішають і душевні хмари, спонукаючи до рішучості. Віддано наказ о дев’ятій годині бути готовими до бою і рушати вперед. Ординарці розсипались в усі боки. Невдовзі сурми дали сигнал до збору. Тільки тепер Наполеон лягає на похідне ліжко, щоб дві години поспати.

Дев’ята година ранку. Але війська зібралися ще не всі. Розмочений триденним дощем ґрунт обтяжує кожен рух і не дає змоги вчасно вивести вперед артилерію. Тільки мало-помалу з’являється сонце, дме поривчастий вітер, але це не сонце Аустерліца, яскраве і з обіцянками щастя, тутешнє північне світило лише тьмяним блиском понуро осяває землю. Нарешті війська готові, і тепер, перед початком битви, Наполеон на своїй білій кобилі ще раз їде вздовж усього фронту. Орли на прапорах опускаються нижче, немов під бурхливим вітром, вершники войовниче вимахують шаблями, а піші піднімають на багнетах для вітання свої ведмежі шапки. Всі барабани вистукують несамовитий дріб, сурми шлють назустріч полководцю свою пронизливу радість, але ці всі іскристі тони заглушує, мов грім, радісний крик сімдесятьох тисяч солдатських горлянок, що котиться над полками: «Vive l’Empereur!» [6] «Хай живе імператор!» ( Фр. ).

Жоден парад за двадцять років наполеонівських війн не був величнішим і таким сповненим ентузіазму, як цей останній. Тільки-но відлунали заклики, об одинадцятій годині, – на дві години пізніше, ніж передбачено, на дві фатальні години пізніше! – гармаші отримали наказ обстріляти картеччю червоні мундири на пагорбі. Потім рушив із пішими солдатами Ней, «le brave des braves» , «сміливець над сміливцями», почалася вирішальна для Наполеона мить. Цю битву описували незліченну кількість разів, але ми ніколи не втомимося читати про її мінливий перебіг чи то в чудовому описі Вальтера Скотта, чи то в епізодичному описі Стендаля. Битва була велична та розмаїта і здалеку, і зблизька, і з пагорба полководця, і з сідла кірасира. То був шедевр напруги і драматизму з ненастанними переходами від страху до надії, що раптом досяг кульмінації в мить катастрофи. То був взірець справжньої трагедії, бо доля цієї битви визначила долю Європи, фантастичний феєрверк Наполеонового життя пишно, наче ракета, ще раз спалахнув на всіх небесах, а потім згас назавжди в миготливому падінні.

Від одинадцятої години до першої французькі війська штурмували височини, займали села й позиції, їх виганяли відти, вони знову дерлися вгору і штурмували. Вже десять тисяч полеглих укрили глинистий мокрий пагорб пустої землі, і не досягнуто ще нічого, крім виснаження по обидва боки. Обидва війська втомлені, обидва полководці занепокоєні. Обидва знають, що перемога належить тому, хто перший отримає підкріплення: Веллінґтон – від Блюхера, Наполеон – від Ґруші. Наполеон раз по раз нервово хапається за підзорну трубу, посилає щоразу нових ординарців; якби вчасно надійшов його маршал, сонце Аустерліца знову засяяло б над Францією.