Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Маршал Ней одразу отримує наказ наступати. Веллінґтона треба повалити до прибуття пруссаків: жодна дія вже не видається занадто сміливою, коли так раптом зменшилися шанси. Увесь пополудень минає в страхітливих нападах на плато зі щоразу свіжими пішими військами, щоразу вони штурмують розстріляні села, щоразу їх відкидають назад, щоразу здіймається нова хвиля з розгорненими знаменами назустріч уже розшматованим каре. Але ще утримує Веллінґтон позиції, ще досі немає ніякої звістки від Ґруші. «Де Ґруші? Де тиняється той Ґруші?» – нервово бурмоче імператор, дивлячись, як поступово вступає в бій прусський авангард. Полководці імператора теж стають нетерплячі. Вирішивши одразу покласти всьому край, маршал Ней – не менш відчайдушно сміливий, ніж Ґруші розважливий (під Неєм уже вбито троє коней) – кидає всю французьку кавалерію в єдину атаку. Десять тисяч кірасирів і драгунів рушають у той страхітливий наступ смерті, розбивають каре, рубають канонірів і розпорошують перші лави. Щоправда, і на них тиснуть згори, але сила англійської армії виснажується, кулак, що охопив той пагорб, починає слабнути. А коли вже вдесятеро менша французька кавалерія була змушена відкотитись під гарматними пострілами, Наполеон посилає свій останній резерв, стару гвардію, що важким і повільним кроком іде штурмувати пагорб, завоювання якого визначить долю Європи.

З обох сторін ненастанно гримлять від ранку чотириста гармат. На лінії зіткнення бряжчать кавалькади вершників проти вогненних каре, барабанні палички невпинно колотять лунку напнуту шкіру, вся рівнина здригається від розмаїття звуків! Але вгорі, на обох пагорбах, обидва полководці дослухаються понад людською бурею до чогось іншого. Дослухаються до найтихішого звуку.

Два годинники тихенько, наче б’ються пташині серця, цокають у їхніх руках над розбурханими масами. Наполеон і Веллінґтон – обидва цупко вхопилися за хронометри і рахують секунди і хвилини, які мають принести їм останню вирішальну допомогу. Веллінґтон знає, що Блюхер близько, а Наполеон сподівається на Ґруші. Обидва полководці вже не мають резервів, і той, хто першим прийде на допомогу, вирішить долю битви. Обидва дивляться в підзорні труби на край лісу, де тепер, наче легенька хмарка, починає показуватись прусський авангард. Але чи це тільки окремі вершники, а чи вся прусська армія, що тікає від Ґруші? Англійці вже насилу чинять останній опір, але й французькі війська виснажені. Два війська – немов два борці, що сапаючи стоять з уже покаліченими руками один навпроти одного, затамувавши віддих, перше ніж схопитися востаннє: настала незворотна мить вирішальної битви.

Нарешті, загриміли гармати з флангу у пруссаків: перестрілки, рушничний вогонь! «Enfin Grouchy!» , «Нарешті Ґруші!» – зітхає Наполеон. Покладаючись на безпечний фланг, він збирає останні війська і знову кидає їх на центр Веллінґтона, щоб зламати англійський засув перед Брюсселем, висадити в повітря браму Європи.

Але той вогонь у відповідь був лише наслідком помилки: пруссаків, які підступали до бойовища, ввели в оману чужі мундири, і вони почали стріляти по ганноверцях; помилковий вогонь невдовзі припинився, і тепер безперешкодно, широко і могутньо маса пруссаків ринула з лісу. Ні, то не Ґруші, що надійшов зі своїми військами, а Блюхер, а разом з ним і згуба. Ця звістка швидко поширилася серед імператорських військ, вони почали відступати, і то в жалюгідному порядку. А Веллінґтон збагнув вирішальну мить. Під’їхав до краю пагорба, який боронили з таким успіхом, зняв капелюха й махнув ним над головою в бік ворога, що похитнувся. Його війська миттю зрозуміли тріумфальний жест. Одним рухом піднялося все, що лишилося від англійських військ, і кинулось на ослаблені лави. Водночас із боку на виснажену, розбиту армію налетіла прусська кавалерія, гучно розлігся крик, найзгубніший: «Sauve qui peut!» , «Рятуйся, хто може!» Кілька хвилин, і Велика армія – вже не що інше, як нестримний і поривний потік страху, який захоплює все, навіть самого Наполеона. Наче в безборонну і нечутливу воду, врубається, підостроживши коней, прусська кавалерія в той швидкоплинний потік, що відступає, у вільному пориві вона виловлює з крикливої піни моторошного страху карету Наполеона, військовий скарб і всю артилерію. Тільки ніч, що настала, врятувала імператорові життя і свободу. Але той, хто опівночі, брудний і очманілий, у якомусь нікчемному сільському шинку втомлено падає на стілець, уже не імператор. Його імперія, династія і доля скінчилися: малодушність дрібного, незначущого чоловіка розбила те, що двадцять років героїчно будував найсміливіший і найдалекоглядніший.