Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Отак страхітливо мстить велична мить, яка вкрай рідко трапляється в земному житті, тим, хто покликаний безпідставно, хто не вміє скористатися нею. Всі міщанські чесноти – обачність, слухняність, ревність і розважливість – усі вони безсило розплавились у жарі величної доленосної миті, яка завжди вимагає тільки геніїв і перетворює їх в образ, що лишається на роки. Вона зневажливо відтручує нерішучого і вогненними руками підносить тільки сміливого, цього іншого бога на землі – до небес героїзму.

5 вересня 1823 року по дорозі з Карлсбада на Еґер повільно котилася дорожня карета: ранок здригався вже по-осінньому холодний, неприязний вітер провівав поля з уже зібраним урожаєм, але над широкими краєвидами ще напиналося синє небо. У кареті сиділо троє чоловіків: фон Ґете, таємний радник великого герцога Саксонсько-Веймарського (саме отак, пишаючись, записували Ґете в списку пацієнтів у Карлсбаді) і двоє його вірних супутників: старий слуга Штадельман і секретар Джон, чия рука в новому сторіччі записувала вперше майже всі вірші Ґете. Жоден з них не казав ані слова, бо після виїзду з Карлсбада, де молоді жінки та дівчата, проводжаючи, тиснулися з поцілунками та вітаннями, вуста пристаркуватого чоловіка вже не розтулялися. Він незворушно сидів у кареті, тільки зосереджений, занурений у душу погляд свідчив про внутрішній рух. На першій станції, де міняли коней, обидва супутники бачили, як Ґете поспіхом записував олівцем слова на якомусь випадковому аркуші паперу, і така сцена повторювалася всю дорогу до Веймара, і під час їзди, і на станціях. У Цвотау, тільки-но прибувши туди, в замку Гартенберґ наступного дня, в Еґері, а далі в Поснеку – всюди він похапцем записував те, що спершу було продумане в труській дорожній кареті. А в щоденнику лише лаконічно згадано: «Редагував вірш» (6 вересня), «У неділю писав вірш далі» (7 вересня), «По дорозі ще раз проглянув вірш» (12 вересня). У Веймарі, в пункті призначення, вірш уже дописано, і цей вірш – не що інше, як Марієнбадська елегія, найважливіший, особисто найінтимніший, а тому ще й улюблений вірш старечих літ Ґете, його героїчного прощання і звитяжного нового початку.

«Щоденник душевного стану» – так одного разу назвав Ґете цей вірш у розмові, і, мабуть, жоден аркуш щоденника його життя не такий відвертий і ясний своїм походженням та формуванням, як цей документ його найпотаємніших почуттів, який трагічно запитує і трагічно нарікає; жоден ліричний вилив його юних літ не виник отак безпосередньо з конкретного приводу і події, в жодному творі ми не маємо змоги бачити, як він поставав отак рядок за рядком, строфа за строфою, година за годиною, як у цій «дивовижній пісні, що опановує нас», у цьому найглибшому, найзрілішому, справді по-осінньому розжевреному пізньому вірші сімдесятичотирирічного чоловіка. І водночас цей «витвір украй палкого стану», як Ґете охарактеризував його Еккерману, свідчить про найпіднесеніше смирення перед формою: отак відкрито й водночас таємниче найвогненніша мить життя обернулась у поетичну побудову. Ще й нині, через понад сотню років, на тому чудовому аркуші галузистого і бурхливого життя Ґете та мить не зів’яла й не потьмяніла, і цей день, 5 вересня, ще цілі сторіччя зберігатиметься, нестертий, у пам’яті та почуттях прийдешніх німецьких поколінь.

На тому аркуші, в тому вірші, в тій людині тієї миті променилася рідкісна зоря відродження. В лютому 1822 року Ґете пережив найтяжчу хворобу, невідступна гарячка струшувала тіло, багато годин поспіль видавалося, ніби свідомості, а водночас і самого поета вже немає. Лікарі, що не бачили ніяких виразних симптомів і лише відчували небезпеку, були безпорадні. Але хвороба зненацька, як прийшла, так і зникла: в червні Ґете поїхав у Марієнбад цілком зміненим чоловіком, бо мало не видавалося, що той напад хвороби був лише симптомом душевного омолодження, «нової статевої зрілості»; замкнений, затверділий педантичний чоловік, у якому поетичне майже зашкарубнуло до вченості, через кілька десятиріч уже знову всім єством дослуховується до почуттів. Музика «розгортає його», як казав Ґете, він навряд чи може грати на роялі, бо на очі йому майже одразу навертаються сльози, а надто тоді, коли чує, як на роялі грає така гарненька жіночка, як Шимановська; він шукає молодості в найглибшому інстинкті, і товариші з подивом дивляться, як сімдесятичотирирічний чоловік до півночі базікає з жінками, бачать, як він, після багаторічної перерви, знову стає до танцю, причому йому, як гордо розповідає він, «під час зміни дам у руки дістаються здебільшого найгарніші діти». Його застигле єство наче дивом розтануло того літа, і, хоч яка тепер тріснута його душа, вона піддається владі давнього чарівника, вічної магії. Щоденник зрадливо повідомляє про «милі сни», які всякчас пробуджують у ньому «давнього Вертера»; жіноча близькість надихає його на віршики, жартівливі ігри та підсміювання, як і тоді, коли півсторіччя тому він поводився так із Лілі Шенеман. Але у виборі жінки він ще невпевнено вагається: спершу звертає свої вже одужалі почуття до вродливої Полін, а потім до дев’ятнадцятирічної Ульріке фон Левецов. П’ятнадцять років тому він любив і шанував її матір і вже рік суто по-батьківському жартує з «донечкою», але тепер прихильність виростає до пристрасті, ще однієї хвороби, яка опановує всю його істоту і глибше струшує у вулканічному світі почуттів, ніж будь-яке переживання за багато років. Сімдесятичотирирічний чоловік захоплюється, наче хлопчисько: тільки-но почувши на променаді сміхотливий голос, він кидає роботу і квапиться без капелюха і ціпка до веселої дитини. Але й залицяється до неї, наче юнак, наче чоловік: відбувається гротескна театральна вистава, ледь сатирична у своєму трагізмі. Потай порадившись із лікарем, Ґете звіряється найдавнішому зі своїх супутників, великому герцогові, з проханням, чи не міг би він для нього попросити в пані Левецов руки її доньки Ульріке. Великий герцог, пригадавши багато безумних спільних жіночих ночей за п’ятдесят років, мабуть, тихо і зловтішно посміявся над чоловіком, якого Німеччина і Європа шанують як наймудрішого з мудрих, як найбільш зрілий та освічений дух сторіччя, проте врочисто вдягає зірку та орден і йде просити для сімдесятичотирирічного чоловіка руку дев’ятнадцятирічної дівчини до її матері. Про відповідь точно не відомо, здається, вона полягала в тому, мовляв, треба зачекати, подумати. Тож сват Ґете не має ніякої впевненості, і поет задовольняється лише побіжними поцілунками, зичливими словами, а тим часом його наповнює дедалі палкіше бажання ще раз набути молодість у такій ніжній постаті. Вічно нетерплячий знову змагається за найвищу прихильність миті: віддано їде за коханою з Марієнбада в Карслбад, але й там знаходить тільки невпевненість для вогненності свого жадання, а коли сонце сідає, його муки тільки посилюються. Зрештою наближається мить прощання, без обіцянок, без запевнень, і тепер, коли котиться карета, відчуває здогадливий, що те страхітливе в його житті скінчилося. Але тієї похмурої години є напохваті давня розрада, що завжди товаришить найтяжчому болеві: над стражденним схиляється геній, і той, хто в земному вже не знаходить утіхи, кличе Господа. Ґете знову тікає, як і безліч разів до того, а тепер уже востаннє, з переживання в творчість, і в дивовижній удячності за цю останню ласку сімдесятичотирирічний чоловік пише як епіграф до свого теперішнього вірша рядки зі свого написаного сорок років тому «Тассо», щоб знову з подивом пережити їх: