Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Коли людину біль онімував, / дав бог мені сказати, як я мучусь [8] Переклад Василя Стуса (подано за джерелом: http://www. knyga. in. ua/index. php/inozemna-literatura/nimechchyna/gete-yohann/547-mariienbadska-elehiia). .

Замислено сидить сивий чоловік у кареті, що котиться вперед, прикро збентежений непевністю внутрішніх запитань. Ще рано-вранці Ульріке з сестрою поквапилась до нього задля «бурхливого прощання», ще поцілували його юні кохані вуста, але чи був той поцілунок ніжним, а чи просто дочірнім? Чи зможе вона любити його, чи не забуде його? А чи син і невістка, які неспокійно чекають на багату спадщину, терпітимуть шлюб, і чи світ не глузуватиме з нього? Чи не видасться він Ульріке старим наступного року? А як побачить її, чого можна сподіватися від нової зустрічі?

Неспокійно ворушаться запитання. І раптом одне, найістотніше, формується в рядок, у строфу, запитання, яке перетворює нужду у вірш, Господь явив йому ласку «сказати свою муку». Безпосередньо, немов оголений, удирається крик у вірш, як могутній початок душевного руху:

І що мені ця зустріч може дати, / ця нерозпукла квітка поранкова? Тепер ти вільний в пекло й рай ступати, / та в’яже дух вагання загадкове!

І тепер біль лине в кришталеві строфи, на диво очищені від власного збурення. І коли поет, обходячи хаотичну скруту свого внутрішнього стану, «душну атмосферу», інколи випадково піднімає очі, з карети, що котиться, він бачить по-ранковому тихі богемські краєвиди, божественний мир, протиставлений його неспокою, і щойно побачений образ уже переходить у вірш:

А чи ж не годі? / Натрудились руки:/ шумлять сади – там, де стриміли скелі. / Хіба врожай не визрів? Сині луки / лямують річку, займища, оселі. / І чи не надимають безмір світу / твоїх фантазій виплекані діти?

Але самотньо Ґете в цьому світі. В такі наповнені пристрастю секунди він геть усе сприймає в зв’язку з постаттю коханої і магічно згущує спогад до прояснілого оновлення:

Мов зітканий із райдужних мережив, / ширяє серафим над сонмом хмар, / небесної прозірності одежі / гнучкого стану повивають чар, / і стежиш ти, як кружеляти стане / з усіх видінь найбільш кохане.

Задосить миті, / щоб тривку подобу / впіймати в мерехтливому видінні. / Старе, вернись, аби одну оздобу / я відрізнити міг у миготінні забутих лиць. Нехай рука напише / лиш те одне, що серцю наймиліше.

Тільки-но поважчавши, образ Ульріке набуває вже чуттєвих форм. Ґете описує, як дівчина приймала його і «помалу ощасливлювала», як вона після останнього поцілунку ще «найостанніший» лишила йому на вустах, і тепер оте щастя, про яке згадують із блаженством, старий метр перетворює в найпіднесенішу форму, в одну з найчистіших строф про чуття відданості й любові, яка була коли-небудь написана німецькою чи будь-якою іншою мовою:

Цнота щедротних наших душ воліла / пречистої сягнути високості, / щоб вічно безіменне проявило / чарівні назви й таємниці прості. / Як вабила нас благість! Емпіреї / мені одслонювались біля неї.

Але, знову відчувши цей колишній блаженний стан, покинутий страждає від теперішньої розлуки, і тепер проривається його біль, що майже розриває піднесений елегійний настрій довершеного вірша, ота відвертість відчуття, яка виявляється тільки раз на багато років під час спонтанного перетворення безпосереднього переживання. Ця скарга приголомшує:

Я так тепер далеко! / Чим же мушу / Заповнити свій час? Хіба я знаю? / А чи в робітні дотрудити душу? / І це мені затяжко. Не бажаю. / Так непоборна туга водить мною, / що тільки умиваюся сльозою.

А потім підноситься, хоча навряд чи здатний піднятися ще вище, останній, моторошний скрик:

Полиште мене тут, / о друзі вірні. / Я буду сам брести драговиною. / Ви ж – далі йдіть. Для вас цей край безмірний, / ця незглибима вись над головою. / Досліджуйте, збирайте по дрібниці світ, / що сховав правдиві таємниці.

Усесвіт у мені, я в ньому зник без сліду, / адже ж я був улюбленець богів, / котрі на мене насилали біди, / я ж радощами й горем багатів. / Тепер боги мені склепили губи, / підносять вгору й віддають погубі.

Цей загалом стриманий чоловік ще ніколи не створював такої строфи. Той, хто юнаком умів приховати свої чуття, а вже як чоловік міг стримати їх, той, хто майже завжди виповідав свої найглибші таємниці тільки відображеннями, шифрами і символами, тут, уже як стариган, уперше напрочуд вільно виливає свої почуття. За п’ятдесят років цей чоловік із тонкою чутливістю, видатний ліричний поет, мабуть, ще ніколи не поставав таким живим, як на тому незабутньому аркуші, на тому пам’ятному повороті свого життя.