Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Слухачі, здається, приязно аплодували, і, мабуть, не бракувало різноманітних чемних компліментів і присутньому там авторові. Але, звичайно, гості в палаці Брольї на широкому майдані в Страсбурґу анітрохи не здогадувалися, що на невидимих крилах у їхнє земне існування прилетіла вічна мелодія. Сучасники рідко з першого погляду розуміють велич людини або твору, і про те, як мало мерова дружина усвідомлювала ту дивовижну мить, свідчить її лист до брата, в якому вона звела те диво до банальної світської події. «Знаєш, ми приймаємо в домі багато людей, і завжди треба щось винаходити, щоб була якась переміна серед розваг. Отож моєму чоловікові спало на думку, щоб хтось написав якусь принагідну пісню. Капітан інженерного корпусу Руже де Ліль, один люб’язний поет і композитор, дуже швидко написав музику бойової пісні. Мій чоловік, що має добрий тенор, одразу проспівав цю пісню, що дуже приваблива і має певну своєрідність. Нам пощастило, пісня жвава і натхненна. Я зі свого боку застосувала свої обдаровання для аранжування і аранжувала партитуру для рояля та інших інструментів, тож мала багато роботи. Пісню проспівали в нас на велику втіху всього товариства».

«На велику втіху всього товариства», – нині ці слова видаються нам несподівано холодними. Проте суто дружнє враження, лише літепле сприйняття зрозумілі, бо під час цього першого виконання «Марсельєза» ще не могла розгорнути по-справжньому всю свою силу. «Марсельєза» – не пісня для більш-менш доброго тенора, і її має виспівувати не самотній голос поміж романсів та італійських арій. Пісня, що надихає й окриляє під ударні такти слів «Aux armes, citoyens» , звертається до мас, до юрби, і її справжнім аранжуванням є брязкіт зброї, лункі фанфари, тверда хода полків. Пісня була задумана не для слухачів, які байдуже сидять і затишно насолоджуються, а для тих, хто діє і воює. Співати її має не якесь сопрано чи тенор, а тисячі горлянок – це взірцева маршова пісня, пісня перемоги, пісня смерті, пісня батьківщини, національна пісня цілого народу. Тільки натхнення, з якого вона передусім народилася, надасть пісні Руже де Ліля сили, здатної надихати. Пісня ще не запалила, ані слова, ані мелодія ще не дійшли в магічному резонансі до душі народу, армія ще не знає своєї маршової пісні, революція ще не знає свого вічного пеану.

Навіть він сам, Руже де Ліль, що з ним сталося вночі це диво, здогадується не більше за решту, що він створив тієї ночі, ведений, мов сновида, химерним генієм. Він, добрий, люб’язний дилетант, звичайно, щиро дякує, коли запрошені гості гучно аплодують, коли йому як автору кажуть чемні компліменти. З дрібним марнославством дрібної людини він ревно намагається роздмухати цей дрібний успіх у своєму вузькому провінційному колі. У кав’ярнях він співає товаришам нову пісню, попросив виготовити копії й послав їх генералам Рейнської армії. Тим часом із наказу мера та рекомендації військової влади Страсбурзький військовий оркестр вивчив «Бойову пісню Рейнської армії», і через чотири дні, коли вирушали війська, військовий оркестр національної гвардії Страсбурґа вже грав новий марш. У патріотичному запалі навіть страсбурзький видавець заявив, що готовий надрукувати «Chant de guerre pour l’armée du Rhin» , шанобливо присвячену генералові Люкнеру – саме йому був підпорядкований капітан Руже. Але жоден з генералів Рейнської армії не подумав дати наказ, щоб цю нову мелодію справді грали або співали під час маршу, тож видавалося, ніби салонний успіх пісні «Allons, enfants de la patrie» , як і всі дотеперішні спроби Руже, так і лишиться одноденним успіхом, провінційною подією, яку невдовзі й забудуть.

Але приховану силу твору ніколи не вдається надовго приховати чи замкнути. Мистецький твір може бути забутий часом, його можуть заборонити й поховати, але стихійне завжди одержує перемогу над ефемерним. Місяць, два нічого не чути про бойову пісню Рейнської армії. Надруковані й переписані від руки примірники лежать і блукають у байдужих руках. Але завжди досить, щоб якийсь твір справді надихнув бодай одну людину, бо кожне щире натхнення і саме стає творчим. На іншому краї Франції, в Марселі, Клуб друзів конституції організував 22 червня бенкет для добровольців, що вирушали на війну. За довгим столом сиділо п’ятсот молодих завзятих чоловіків у новісіньких мундирах Національної гвардії, і серед них вібрував точнісінько той самий настрій, що й 25 квітня в Страсбурзі, тільки ще гарячіший, палкіший і шаленіший завдяки південному темпераменту марсельців і вже не такий марнославно впевнений у перемозі, як у перші години після оголошення війни. Бо сталося не так, як вихвалялися ті генерали, мовляв, тільки-но французькі війська переправляться через Рейн, як їх усюди прийматимуть із простертими обіймами. Навпаки, ворог глибоко зайшов у французьку країну, свобода під загрозою, справа свободи в небезпеці.