Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

На вулицях і майданах, коли оголошують війну, завжди радіють численні юрби, але в такі миті вуличних радощів завжди хвилюють ще й інші голоси – тихі та дивні, бо з оголошенням війни прокидаються ще й страх і тривога, але про них потай шепочуть у кімнатах або мовчать зі зблідлими вустами. Завжди і всюди є матері, які запитують себе: «Чи не вб’ють чужі солдати моїх дітей? – Адже в усіх країнах є селяни, які дбають про своє майно, свої поля, хатини, худобу та врожай. – Чи не затопчуть мої лани і не сплюндрують дім жорстокі орди, чи не угноять кров’ю поля нашої праці?» Мер Страсбурґа барон Фрідріх Дітріх, власне, аристократ, але, як і найкращі французькі аристократи тієї доби, він усією душею відданий новій свободі, хоче чути тільки гучні, дзвінкі голоси впевненості й тому навмисне перетворив день оголошення війни в громадське свято. З перев’яззю впоперек грудей квапиться він зі зборів на збори, щоб надихнути населення. Він наказав частувати вином і наїдками солдатів, що маршували, а ввечері у своєму просторому домі на площі Брольї зібрав генералітет, офіцерів і найголовніших достойників на прощальну врочисту вечерю, якій бойовий запал ще від самого початку надав характеру свята перемоги. Генерали, що, як і властиво їм, прагнули перемоги, задавали тон, молоді офіцери, які бачили у війні реалізацію сенсу свого життя, мали свободу слова. Кожен надихав своїм вогнем інших. Люди вимахували шаблями, обіймалися, пили один до одного, бо, як є добре вино, промови палкі і стають дедалі палкіші. А натхненні слова з газет і прокламацій знову зринали в усіх промовах: «До зброї, громадяни! Ходімо! Рятуймо Батьківщину! Невдовзі затремтять короновані деспоти! Тепер, коли розгорнули прапор перемоги, настав день пронести трибарвний прапор над усім світом. Кожен тепер повинен віддати найкраще за короля, за прапор, за свободу!» Увесь народ, уся країна набуде в такі миті святої єдності завдяки вірі в перемогу і запалу задля справи свободи.

Раптом, серед промов і тестів, мер Дітріх звернувся до одного молодого капітана гарнізонних військ на ймення Руже, що сидів поряд із ним. Він пригадав, що цей охайний, не те що дуже гарний, але симпатичний офіцер півроку тому з приводу проголошення конституції написав справжній гімн свободі, який полковий музикант Плеєль одразу озвучив. Непретензійний вірш виявився придатним для пісні, полковий оркестр вивчив її, потім її хором співали на майдані. Чи не стали б тепер оголошення війни і рух військ у наступ ще одним приводом для такого свята? Отож мер Дітріх недбало, немов просячи доброго знайомого про ласку, звернувся до капітана Руже (що цілком безпідставно сам себе ушляхетнив і мав ім’я Руже де Ліль), запитуючи, чи не хоче він скористатися патріотичним приводом і написати що-небудь для військ, які вирушають на війну: бойову пісню Рейнської армії, що завтра має рушити на ворога.

Руже, скромний, незначний чоловік, що не вважав себе за великого творця, – його вірші не друкували, від його опери відмовились, – знає, що вірші з певної нагоди легко набігають йому на перо. Щоб сподобатися високому достойникові й доброму приятелеві, він заявив, що готовий. Так, він спробує. «Браво, Руже!» – підніс до нього склянку генерал, що сидів навпроти, Руже повинен одразу послати йому пісню навздогін військам; Рейнська армія справді може потребувати якоїсь патріотичної маршової пісні, що окрилює ходу. Тим часом слово вже взяв хтось інший. Знову виголошували тости, галасували, пиячили. Загальне збудження високою хвилею покотилося далі, проминувши короткий випадковий діалог. Лунають дедалі екстатичніші, щоразу гучніші й несамовитіші розмови, і вже було далеко за північ, коли з дому мера розійшлися гості.

Північ давно вже минула. 25 квітня, такий бурхливий для Страсбурґа день оголошення війни, скінчився, власне, вже почалося 26 квітня. Нічна пітьма налягла на будинки, але ця пітьма оманлива, бо місто ще тремтить від збудження. В казармах солдати споряджаються до походу, а чимало обережних за зачиненими віконницями, мабуть, потай уже готувалися до втечі. По вулицях маршували окремі взводи, інколи цокотіли копита коней вісників, потім знову гуркотіли важкі артилерійські запряги, монотонно перегукувались вартові від посту до посту. Ворог так близько, душа міста така непевна і збуджена, що не може знайти собі сну такої вирішальної миті.

Та й Руже, що тепер вибрався гвинтовими сходами до своєї скромної комірчини на Ґранд-Рю, 126, відчуває себе навдивовижу збудженим. Він не забув своєї обіцянки спробувати якомога швидше написати маршову пісню, бойову пісню для Рейнської армії. Він неспокійно походжає по вузькій комірчині. Як почати? Як почати? Ще шумують у його голові запальні заклики прокламацій, хаотично змішуються промови і тости. «Aux armes, citoyens!.. Marchons, enfants de la liberté!.. Écrasons la tyrannie!.. L’étendard de la guerre est déployé!..» Але спадають йому на думку й інші слова, які він чув мимохідь, голоси жінок, які боялися за своїх синів, тривоги селян, що чужі когорти можуть потоптати французькі поля та напоїти їх кров’ю. Майже бездумно Руже написав два перші рядки, що є тільки відлунням, відзвуком, повторенням тих закликів: