Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

7 квітня 1743 року нарешті провели останні проби. Як слухачів запросили тільки деяких родичів хористів з обох соборів, а задля економії в концертній залі на Фішембл-стрит горіло лише тьмяне світло. На пустих лавах лише вряди-годи сиділи поодинокі постаті і групки, щоб послухати новий опус метра з Лондона, в темній просторій залі висів тоненький холодний туман. Але, тільки-но-хори загучали, наче ревучі водоспади, сталося дивовижне. Поодинокі постаті та групки на лавах мимоволі почали сходитись докупи і мало-помалу утворили єдиний темний масив слуху і подиву, бо кожному здавалося, ніби пориву тієї ще ніколи не чутої музики для нього одного забагато, ніби він може затопити його й понести. Дедалі ближче туляться одне до одного слухачі, немов хотіли слухати одним серцем, як єдина побожна громада, сприймати слово надії, що, завжди по-іншому сказане і сформоване, линуло до них від поєднаних голосів. Кожен почувався слабким перед тією правічною силою, але й відчував блаженство, що вона схопила й несе його, і дощ радості пронизав їх усіх, наче єдине тіло. Коли вперше загучало «Алілуя», хтось один зірвався на ноги, а за ним одним рухом підвелися і решта; слухачі відчували, що вже не можна триматися за землю, опановані неземною силою, вони стояли, щоб і своїми голосами наблизитись до Бога бодай на п’ядь і, служачи йому, запропонувати свою святобливість. А потім люди розійшлися й розповідали від дверей до дверей, що створено такий твір музичного мистецтва, якого ще ніколи не було на землі. В напрузі та радості нетерпляче чекало все місто, щоб почути шедевр.

Минуло шість днів, і ввечері 13 квітня перед дверима згромадилась юрба. Дами прийшли без кринолінів, чоловіки без шпаг, щоб більше слухачів могли знайти собі місце в залі; втиснулося сімсот чоловік, ще ніколи не бачене число, бо чутка про славетний твір миттю поширилася. Проте, коли зазвучала музика, не чулося жодного віддиху, а потім публіка дослухалася до неї дедалі тихіше. Згодом загриміли хори, озвалася ураганна сила, і серця затремтіли. Гендель стояв коло органа. Він був хотів наглядати за своїм твором і диригувати, але твір уже відірвався від нього, творець загубився в ньому, він став йому чужим, наче він ніколи його не слухав, ніколи не творив і не формував, він знову плив у своєму власному потоці. А коли наприкінці заспівали «Амінь», вуста Генделю мимоволі розтулились, і він співав разом із хором, співав так, як ще ніколи не співав у своєму житті. А потім, тільки-но несамовита радість слухачів виповнила приміщення, він відійшов убік, щоб дякувати не людям, які хотіли подякувати йому, а ласці Божій, яка дала йому змогу створити цей твір.

Шлюзи відкрилися. Тепер рік у рік Гендель знову відчував, як плине в ньому потік звуків і тонів. Тепер уже ніщо не могло зігнути Генделя, ніщо не могло повалити того, хто підвівся знову. Оперне товариство, яке він заснував у Лондоні, знову збанкрутувало, кредитори знову цькували його боргами, але тепер він стояв випростано і протистояв усім злигодням, шістдесятирічний чоловік безтурботно йшов своїм шляхом уздовж верстових стовпів своїх творів. Йому створювали перешкоди, але він умів чудово долати їх. Літа мало-помалу підточували його силу, паралізували руки, подагра крутила коліна, але з невтомною душею він і далі творив і творив. Зрештою відмовили очі: пишучи ораторію «Єфта», Гендель осліп. Проте з невидющими очима, як і Бетховен із вухами, які не чули, він творив далі й далі, невтомний і непереможний, і тільки що довершеніша була його перемога на землі, ставав дедалі смиренніший перед Богом.

Як усі справжні та сильні митці, Гендель не хвалив своїх творів. Але один любив – «Месію», любив цей твір з удячності, бо він урятував його з власної прірви. Рік у рік виконували цю ораторію в Лондоні, щоразу з повною залою, і він щоразу пересилав 500 фунтів стерлінгів на користь лікарень, одужалий посилав недужим, звільнений – тим, хто ще був зв’язаний. Але і з цим твором, з яким Гендель вийшов з Аїду, він теж хотів попрощатися. 6 квітня 1759 року, вже тяжко хворий, сімдесятитрирічний чоловік ще раз дозволив вивести себе на сцену в театрі Ковент-Ґарден. Він стояв там, велетенський сліпий чоловік, серед своїх вірних товаришів, серед музикантів і співаків, проте вони вже не могли бачити його порожніх, згаслих очей. Та коли до нього у великому і п’янкому пориві долетіли хвилі тонів, коли радість упевненості домчала до нього ураганом сотень голосів, його втомлене обличчя проясніло й засяяло. Він махав руками в такт і співав так поважно й побожно, наче стояв, як священик, у головах власної домовини і молився разом з усіма про своє спасіння і спасіння всіх. Тільки раз, коли сурми гостро заспівали заклик «The trumpet shall sound» («Тромбони зазвучать»), Гендель здригнувся і глянув своїми застиглими очима вгору, наче вже тепер прийшов на останній суд; він знав, що добре зробив свій твір. Він міг постати перед Господом із випростаною головою.