Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Сльози затуманили Генделю очі, така бо гаряча пристрасть розпирала його. Ще були непрочитані сторінки, третя частина ораторії, але після слів «Алілуя! Алілуя!» він уже не міг читати далі. Він відчував у собі ту радість звуками, вона ширилась і напиналась, завдавала болю, наче рідкий вогонь, що прагнув текти, вилитись. Ох, як тисне і напирає, бо ж прагне вийти з нього, прагне полинути вгору й повернутись на небо. Гендель похапцем схопив перо і записав ноти, з магічним поспіхом ставив знак за знаком. Він не міг стриматися, мов корабель, чиє вітрило захопила буря, його несло вперед і вперед. Навколо мовчить ніч, німотно лежить волога пітьма над великим містом. Але в ньому струмує світло, кімната нечутно бринить від музики всесвіту.

Коли наступного ранку слуга тихо зайшов до кабінету, Гендель ще сидів за робочим столом і писав. Він не відповів, коли Кристоф Шмідт, його помічник, несміливо запитав, чи може він допомогти копіювати, а тільки буркнув тупо і загрозливо. До Генделя вже ніхто не наважувався підступати, він три тижні не виходив із кімнати, а коли йому приносили їсти, хапав лівою рукою кілька скибок хліба, а права писала далі. Він не міг стриматися, його опанувало велике сп’яніння. Коли він підводився й ходив по кімнаті, гучно виспівуючи та відбиваючи такт, очі йому горіли неземним блиском, коли до нього зверталися, він лякався й давав плутану відповідь. Для слуги тоді настали тяжкі часи. Приходили кредитори, щоб їм заплатили за борговими розписками, приходили співаки просити якусь святкову кантату, приходили посланці, запрошуючи Генделя до королівського палацу, але слуга був змушений їх усіх відсилати, бо, коли пробував бодай одним словом озватися до опанованого нестримним поривом праці, йому левиним риком відповідав гнів роздратованої людини. Ґеорґ Фрідріх Гендель у ті тижні вже не знав ні часу, ні години, не розрізняв дня і ночі, цілковито жив у тій сфері, де час вимірюють тільки ритмом і тактом, ворушився тільки тоді, коли його поривали струмені, що ринули з нього дедалі несамовитіше й дедалі наполегливіше, що ближче підступав його твір до святого потоку, до свого кінця. Полоненик власного «Я», Гендель вимірював кроками, що немов відбивали такт, тільки створену доброхіть в’язницю кабінету, підскакував до клавесина, потім знову сідав і писав, писав, аж поки пекли вже пальці, в житті на нього ще ніколи не находив такий порив творчості, ще ніколи він не жив і не страждав отак у музиці.

Нарешті, після трьох коротеньких тижнів, – незбагненно навіть сьогодні і на всю прийдешність! – 14 вересня твір був закінчений. Слово стало тоном, цвіло тепер не в’янучи, і звучало те, що було нещодавно сухим, твердим словом. Запалена душа витворила диво волі, як колись паралізоване тіло виконало диво воскресіння. Все було записане, створене і сформоване, в мелодії та пориві розгорнене, бракувало тільки одного слова, останнього слова в творі: «Амінь». Але це «амінь», ці два коротенькі, швидкі склади, охопило тепер Генделя, щоб він сформував із нього збудовану зі звуків драбину до небес. Він кидав ті склади одному голосу, а потім другому в хорі, що міняв голоси, розтягував ті обидва склади і щоразу розривав їх, щоб потім неодмінно і ще палкіше сплавити їх докупи. Пристрасть Генделя, немов подих Господа, оголошувала цим останнім словом його величної молитви, що вона широка, як світ, і наповнена його повнотою. Це єдине, останнє слово не відпускало Генделя, і він сам не відпускав його, в дивовижній фузі вибудовував те «амінь» на першому звуці, лункому «А», празвуці початку, аж поки він став храмом, гучним і повним, і сягав своїм шпилем у небо, спинаючись усе вище і падаючи знову, і підносячись знову, а зрештою, оточений буянням органа, знову і знову підкинутий угору силою поєднаних голосів, виповнив усі сфери, аж поки здавалося, ніби в цьому пеані подяки співають разом ще й янголи, і від того вічного «Амінь! Амінь! Амінь!» розкололась покрівля, впавши йому на голову.

Гендель насилу підвівся. Перо випало йому з рук. Він не знав, де він. Він уже не дивився, вже не чув нічого. Відчував тільки втому, незмірну втому. Він був змушений триматися за стіни, бо заточувався. Зникла його сила, смертельно змореним було тіло, збурилися чуття. Мов сліпий, дибав він далі вздовж стін. Потім натрапив на ліжко й заснув, як мертвий.

Слуга вранці тричі тихесенько стукав у двері. Господар і далі спав, без руху, немов витесане з каменя, видніло його обличчя з заплющеними очима. Опівдні слуга спробував учетверте розбудити Генделя. Він гучно відкашлявся, гучно постукав. Але в незмірну глибину того сну не проникав жоден звук, не сягало жодне слово. Пополудні на допомогу прийшов Кристоф Шмідт, але Гендель і далі лежав у заціпенінні. Шмідт нахилився над сплячим: немов полеглий герой на бойовищі після здобутої перемоги, лежав перед ними Гендель, розбитий утомою після несказанної звитяги. Але Кристоф Шмідт і слуга нічого не знали про звитягу і перемогу, тільки переляк опанував їх, коли вони бачили, що Гендель лежить так довго, так страхітливо непорушно; вони боялися, що, можливо, його знову побив грець. А коли ввечері, незважаючи на всі спроби розбуркати, Гендель і далі не хотів прокидатися, – німий і заціпенілий, він лежав уже так сімнадцять годин, – Кристоф Шмідт знову побіг по лікаря. Він знайшов його не одразу, лікар Дженкінс, скориставшись лагідним вечором, пішов на берег Темзи вудити рибу і, коли його нарешті знайшли, бурчав через таку прикру перешкоду. Але, почувши, що йдеться про таку пригоду, скрутив волосінь, зібрав своє рибальське причандалля, взяв – минуло чимало часу – свою хірургічну валізку, щоб, напевне, вдатися до потрібного кровопускання, і, нарешті, поні з обома пасажирами потрюхикало на Брук-стрит.