Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Але під заціпенілою оболонкою, подібно до тих таємничих гарячих водойм під землею, таїлася незбагненна сила: воля Генделя, первісна сила його єства, її не зачепив нищівний удар, вона прагнула ще не дати загинути безсмертному в смертному тілі. Могутній чоловік ще не дав перемогти себе, він ще хоче, ще хоче жити, хоче творити, і ця воля створила диво всупереч законам природи. В Ахені лікарі наполегливо порадили йому не лежати в гарячій воді довше, ніж три години, бо його серце не витримає, тривалі купелі можуть убити його. Але воля кинула виклик смерті задля життя і задля найпалкішого бажання Генделя: бути здоровим. На страх лікарям, Гендель щодня по дев’ять годин лежить у гарячій ванні, і разом із волею зростає і його сила. Через тиждень він уже знову може плентатись, а ще через тиждень – ворушити рукою, то була незмірна перемога волі та впевненості, він нараз вирвався з паралітичних обіймів смерті, щоб обняти життя ще гарячіше і палкіше, ніж доти, з отим несказанним щастям, яке знає тільки той, хто одужує.

Останнього дня, цілком володіючи своїм тілом, Гендель, що вже мав виїздити з Ахена, зупинився перед церквою. Він ніколи не був дуже побожним, але тепер, піднімаючись милостиво поверненою йому вільною ходою вгору, де стояв орган, відчув, як його надихає незмірне. Задля проби натиснув лівою рукою на клавіші. Вони зазвучали, зазвучали ясно і чисто у сповненому чекання приміщенні. Потім, вагаючись, спробував правою рукою, що довго була скута й заціпеніла. І дивіться, навіть під нею злинули вгору, наче срібні джерельця, звуки. Мало-помалу Гендель почав грати, фантазувати, і його немов затягнув могутній струмінь. Дивовижно нагромаджувались і спинались у невидимі високості дзвінкі цеглинки, знову і знову здіймалась угору повітряна будівля його генія, що не лишала тіні, була ефірною ясністю, наповненим звуками світлом. Унизу слухали безіменні черниці та вірні. Ще ніколи вони не чули, щоб так грала смертна людина. А Гендель, смиренно опустивши голову, грав і грав. Він знову знайшов свою мову і промовляв тепер нею до Господа, до вічності й до людей. Він знову міг писати музику, знову міг творити. Аж тепер він відчув, що одужав.

– Я повернувся з Аїду, – гордо проказав Ґеорґ Фрідріх Гендель, випнувши широкі груди, простерши могутні руки, лондонському лікареві, що не міг надивитися на медичне диво. З повною силою, з несвітською жадобою праці і з подвійним завзяттям, одужавши, він знову взявся до роботи. Давній бойовий дух знову надихав п’ятдесятитрирічного чоловіка. Він пише оперу, – вже здорова рука чудово кориться йому, – другу, третю, великі ораторії «Саул», «Ізраїль у Єгипті» і «Аллегро і Пенсієрозо»; наче з давно застояного джерела, невичерпним потоком ллється його творча енергія. Але час проти нього. Смерть королеви урвала вистави, потім почалася іспанська війна, на майданах щодня збираються юрби, що галасують та співають, а театр лишається пустим, нагромаджуються борги. Потім настала сувора зима. В Лондоні був такий холод, що замерзла Темза, і по її дзеркальній поверхні їздили зі дзвіночками сани, такої неприязної пори були закриті всі зали, бо ніяка янгольська музика в приміщеннях не могла чинити опору такому лютому морозові. Потім захворіли співаки, доводилось відмовлятися від однієї вистави за другою, скрутне становище Генделя ставало дедалі тяжчим. Кредитори тиснули, критики глузували, публіка була байдужа й німа, і мало-помалу Гендель, що відчайдушно боровся, занепав духом. Один бенефіс іще врятував його від боргової в’язниці, але яка ганьба – заробляти собі на життя, як жебрак! Гендель дедалі більше усамітнюється, щоразу похмуріший його настрій. Чи не було б краще, щоб він лежав, напівпаралізований тілом, ніж мати тепер паралізовану душу? Вже 1740 року Гендель знову почувається, наче в облозі, він тепер розбитий чоловік, шлак і попіл своєї колишньої слави. Він насилу нашкрябує зі своїх попередніх творів різні фрагменти і стулює їх докупи, вряди-годи ще пише щось нове. Але пересох у ньому могутній потік, зникла первісна сила в уже знову здоровому тілі; цей велетень уперше почувається втомленим, уперше цей нездоланний борець переможений, уперше священний потік творчої пристрасті зупинився і пересох, дарма що творчо наповнював світ від миті, коли Генделю виповнилося тридцять п’ять років. Гендель іще раз підійшов до кінця. І в повному розпачі він знає або гадає, ніби знає: до кінця вже навіки. Навіщо, зітхає він, Господь дозволив мені встати після моєї хвороби, якщо люди знову поховали мене? Краще б я помер, ніж блукав власною тінню в холоді та порожнечі цього світу. В гніві Гендель інколи бурмотів слова Того, що висів на хресті: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?»