Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Як пропащий, опанований розпачем чоловік, утомлений від самого себе, зневірений у своїй силі, утративши віру, можливо, навіть у Бога, Гендель у ті місяці тиняється вечорами по Лондону. Тільки пізно ввечері він наважується вийти з дому, бо вдень кредитори з борговими розписками чекають його під дверима, щоб схопити, а на вулиці доводиться бачити байдужі й зневажливі людські очі. Іноді Гендель думає, чи не втекти йому до Ірландії, де ще вірять у його славу, – ох, вони не здогадуються, яка надламана сила в його тілі, – або в Німеччину чи Італію; там, можливо, знову розтане його душевна криза, й зі спустошеної скам’янілої душі, овіяної милим південним вітром, знову полине мелодія. Ні, він не терпить такого стану, тільки цього одного, не терпить, що не може творити і діяти, він, Ґеорґ Фрідріх Гендель, не терпить бути переможеним. Інколи він зупиняється і стоїть перед церквою. Проте знає, що слова не дадуть йому ніякої втіхи. Інколи заходить до шинку, але тому, хто звідав високе, блаженне і чисте сп’яніння творчості, огидне горілчане затьмарення. Інколи дивиться з мосту вниз на Темзу, в чорні, як ніч, німі води, і думає: чи не краще одним рішучим рухом позбутися геть усього? Тільки б не терпіти довше тягар цієї порожнечі, тільки б не бути в жорстокій самотності, покинутим і Богом, і людьми.

Але Гендель знову помилився. Того 21 серпня 1741 року був гарячий літній день, небо, наче розплавлений метал, задушливо й чадно нависало над містом, тож Гендель тільки вночі вийшов у Ґрін-парк, щоб трохи подихати повітрям. Там, у глибокій тіні дерев, де ніхто не бачив його і ніхто не міг завдати йому мук, він утомлено сів, бо та втома тепер гнітила його, мов хвороба, втома розмовляти, писати, грати, думати, втома відчувати, втома жити. Навіщо і для кого? Мов п’яний, пішов він додому по вулицях, по Пелл-Мелл і Сент-Джеймс, опанований тільки єдиною палкою думкою: спати, спати, нічого не знати, тільки спочивати, спочивати, і найкраще – навіки. В домі на Брук-стрит усі вже спали. Повільно, – який він утомлений тепер, до якої втоми зацькували його люди! – побрався він сходами вгору, щокроку рипіло дерево. Нарешті він у кімнаті. Черкнув кресалом і запалив свічку на письмовому столі; він робив це, не думаючи, механічно, як робив рік у рік, щоб сісти за працю. Адже тоді – з його вуст мимоволі зірвалося скорботне зітхання – він приносив із кожної прогулянки мелодію, певну тему, і завжди похапцем записував її, щоб не втратити створене під час сну. А тепер стіл був голий. Жодного нотного аркуша не лежало на ньому. Священне млинове колесо й далі стояло в замерзлому потоці. Немає нічого, щоб почати, нічого, щоб закінчити. Стіл був голий.

Але ні, не голий! Хіба там не ясніє в світлому чотирикутнику щось паперове й біле? Гендель схопив його. То був пакунок, і він відчув, що всередині є щось написане. Гендель рвучко зламав печать. Зверху лежав лист, лист від Дженненса, поета, що написав йому тексти «Саула» та «Ізраїля в Єгипті». Він прислав йому, писав поет, і сподівається, що високий геній музики, phoenix musicae , музичний фенікс, буде такий ласкавий пожаліти його бідолашні слова й понести їх на своїх крилах в ефір безсмертя.

Генделю здалося, ніби він торкнувся чогось огидного. Невже той Дженненс прагне поглузувати з нього, вже померлого і скаліченого? Одним рухом Гендель роздер листа, зіжмакав, кинув на землю й розтоптав ногами. «Паскуда! Шахрай!» – ревів він; той незграба вколов його в найглибшу, найпекучішу рану і роз’ятрив її аж до жовчі, аж до найтяжчої гіркоти його душі. Гендель гнівно загасив свічку, ступив, мов прибитий, у спальню і впав на ліжко: з очей йому раптом порснули сльози, і він затремтів усім тілом від безсилого гніву. Лихо цьому світові, в якому з окраденого ще й глузують, а стражденного мучать! Навіщо ще кликати його, коли серце йому скам’яніло, а сили не стало, навіщо знову вимагати, щоб він став до праці, коли в нього паралізована душа і знесилені чуття? Тепер тільки спати, тупо, наче тварина, тільки б забути, тільки б уже не бути. Важко лежить він на ліжку – розгублений, пропащий чоловік.

Але Гендель уже не може спати. Неспокій опанував його, розбурханого гнівом, як море – бурею, лихий і таємничий неспокій. Він крутиться з лівого боку на правий, а з правого – знову на лівий і дедалі більше втрачає сон. Може, краще все-таки встати і глянути на слова? Але ні, що́ над ним, над померлим, зможе вдіяти слово? Ні, воно не дасть йому тепер ніякої втіхи, бо Господь дав йому впасти в глибини, відокремив від священного потоку життя! А проте ще пульсувала в ньому сила, таємничо цікава, і спонукала його, а його безсилля нічого не могло вдіяти проти неї. Гендель підвівся й пішов до кабінету, знову запалив світло руками, що аж тремтіли від збудження. Хіба диво одного разу вже не позбавило його паралічу тіла? Може, Господь і душі зможе дати цілющу силу та втіху? Гендель підсунув свічку ближче до списаних сторінок. «Месія»! видніло на першій сторінці. Ох, знову ораторія! Його останні зазнали провалу. Але, неспокійний, Гендель перегорнув титульну сторінку і став читати.