Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Уже на першому слові він збадьорився. «Comfort ye» , – так починався написаний текст. «Будь утішений!» – мов чарівні, були ці слова, – ні, не слова: то була відповідь, божественно дана відповідь, янгольський поклик із навислих небес у його зневірене серце. «Comfort ye» , – як це сильно звучало, як струснули його залякану душу ці творчі, натхненні слова. І, навряд чи й дочитавши, навряд чи відчувши до кінця, Гендель уже чує їх як музику, чує, як вони ширяють, кличуть, жебонять і співають. О, щастя, брама відчинилася, він знову відчуває і чує музику!

Руки Генделю аж тремтіли, коли він тепер одну за одною перегортав сторінки. Так, він покликаний, покликаний, кожне слово проникало в нього з нездоланною силою. «Thus saith the Lord» («Так промовляє Господь!») – хіба це не сказано йому, і тільки йому, хіба не та сама рука, яка повалила його ниць, тепер, на щастя, підводить його з землі? «And he shall purify» («Він очистить тебе»), – так, це сталося з ним, йому нараз вимело з серця всю похмурість. Хто інший міг навіяти такі піднесені й могутні слова цьому бідоласі Дженненсу, цьому віршописцю з Ґопсолу, як не він, єдиний, хто знає його скруту? «That they may offer unto the Lord» («Щоб жертву принести Богові»), – так, запалити жертовне полум’я з палкого серця, щоб воно здійнялося аж до небес, дати відповідь, відповідь на цей чудовий поклик. Це сказано йому, тільки йому: «Об’яви своє слово могутнє», – ох, об’явити, об’явити з силою гримотливих тромбонів, ревучого хору, з громом оргáну, щоб слово знову було таким, як і першого дня, священним Логосом, що пробуджує людей, усіх, навіть тих, хто в розпачі ще ходять у пітьмі, бо справді: «Behold, darkness shall cover the earth» , ще вкриває пітьма землю, ще не знають вони про блаженство спасіння, яке дається їм цієї миті. Гендель тільки-но прочитав, як уже буяє в ньому, цілком сформований, подячний крик: «Wonderful, counselor, the mighty God» , – так, треба хвалити його, дивовижного, що вміє і дати пораду, і діяти, що дає мир збуреному серцю! «Бо янгол Господній підступає до них», – так, на срібних крилах прилетів він у кімнату й торкнувся Генделя і дав йому спасіння. Як не дякувати йому, як не тішитись і радіти, тисячами голосів в одному власному, як не співати й не хвалити: «Господові слава!»

Гендель схилив голову над аркушами, немов під час урагану. Вся втома минулася. Ще ніколи він не відчував отак гостро своєї сили, ще ніколи отак не відчував, як пронизує його завзяття творчого пориву. І знову, щоразу, наче потоки теплого спасенного світла, струмують над ним слова, кожне спрямоване в його серце, заклинає і визволяє! «Rejoice» («Радій»), – як велично пориває цей хоровий спів, Гендель несамохіть піднімає голову і випростує руку. «Він справжній помічник», – так, Гендель прагнув засвідчити це, наче ніколи не робив нічого земного, прагнув підняти своє свідчення над світом, наче осяйну скрижаль. Тільки той, хто тяжко страждав, знає про радість, тільки катований здогадується про останнє добро помилування, треба засвідчити перед людьми саме це, засвідчити воскресіння після пережитої смерті. Коли Гендель прочитав слова: «He was despised» («Він був зневажений»), набігли тяжкі спогади, обернувшись у похмурі, гнітючі звуки. Вже вважали, ніби він переможений, ніби його живцем поховано, глузливо цькували його – «And they that see him, laugh» , сміялися ті, хто бачив його. «І не було нікого, хто б утішив стражденного». Ніхто не допоміг йому, ніхто не втішив його, як він був безсилим, але дивовижна сила – «He trusted in God» , він покладався на Бога, – дивіться, вона не дала йому лежати в могилі: «But thou didst not leave his soul in hell» . Ні, не в могилі його розпачу, не в пеклі його безсилля, бо, скутому і зниклому, Господь лишив йому душу, ні, знову покликав його, щоб він приніс людям звістку радості. «Lift up your heads» («Підведіть свої голови»), – як мелодійно лине тепер із нього величний наказ проголошення! І раптом побачив Гендель, бо ж там стояли слова, написані рукою бідолашного Дженненса: «The Lord gave the word» .

Йому забило дух. Тут сказано істину випадковими людськими вустами: Господь послав йому слово, зверху долинуло воно до нього. «The Lord gave the word» : від нього прийшло слово, від нього прийшов звук, від нього милосердя! Він повинен повернутися до Господа, піднестися до нього на повені серця, хвалити його – палке прагнення й обов’язок кожного створіння. Ох, слово треба ловити, тримати й підносити, щоб воно витало, треба розтягувати й напинати його, щоб було широке, як світ, щоб охопило всю радість буття, щоб було величне, як Бог, що дав його, ох, слово, смертне й минуще, завдяки красі та безкінечній пристрасті знову перетворене у вічність! І дивіться: вже записане слово і звучить, безкінечно повторюване й мінливе, ось воно: «Алілуя! Алілуя! Алілуя!» Так, усі голоси цієї землі зосереджені в ньому, ясні і темні, наполегливі чоловічі й податливі жіночі, вони наповнюють, підносять і змінюють, зв’язують і звільняють у ритмічному хорі, дають піднестися і зійти вниз Яковою драбинкою тонів, заспокоюють солодкими дотиками скрипок, надихають гострим ударом фанфар, буяють у громі органа: Алілуя! Алілуя! Алілуя! – створюють із цього слова, з цієї подяки радість, яка вже з землі повертається звуками до Творця всього сущого!