Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Сталося щось цілком неймовірне. Крізь один із багатьох проломів у зовнішніх мурах неподалік від місця основного нападу пробралося кілька турків. Іти до внутрішнього муру вони не наважились. Із цікавості тиняючись без мети між першим і другим міськими мурами, вони побачили, що одна з малих брам внутрішніх міських стін, так звана Керкапорта, через незбагненний недогляд стоїть відчинена. Власне, то були невеличкі двері, призначені в мирний час для проходу піших у ті години, коли велика брама ще зачинена; саме тому, що ті двері не мали ніякого військового значення, серед загального збудження останньої ночі про їхнє існування вочевидь забули. А тепер яничари побачили на свій подив, що ці двері посеред непорушних бастіонів зручно відчинені для них. Спершу вони припускали якісь військові хитрощі, бо їм видавався неймовірним цей абсурд, що тоді, коли біля кожного пролому, кожної діри, кожної брами фортеці купчаться тисячі трупів, а зверху ллється кипляча олія і сипляться дротики, тут отак по-святковому мирно стоїть Керкапорта – відчинені двері до серця міста. Хай там як, турки привели підкріплення, і без ніякого опору цілий загін проник до центру міста, несподівано напавши з тилу на захисників зовнішніх мурів, які ні про що не здогадувалися. Кілька воїнів турки лишили позаду своїх лав, і тоді пролунав фатальний крик, що в кожній битві згубніший, ніж гармати, крик фальшивої чутки: «Місто взято!» – і цей крик зламав увесь опір. Найманці, які вважали, що їх зраджено, покинули свої позиції, щоби вчасно добутися до гавані і врятуватися на кораблях. Константин марно з кількома вірними людьми метнувся назустріч напасникам, він упав, убитий і не впізнаний, у тисняві битви, і тільки наступного дня, побачивши в одній купі трупів пурпурову мантію і черевики, прикрашені золотим орлом, з’ясували, що останній східний римський імператор почесно – в римському розумінні – втратив своє життя та імперію. Дріб’язкова випадковість, Керкапорта, забуті двері, вирішила світову історію.

Історія інколи грається цифрами. Бо точнісінько через тисячу років по тому, як Рим так незабутньо сплюндрували варвари, почалося плюндрування Візантії. Страхітлива річ: Мехмед, переможець, не відступивши від своєї присяги, дотримав слова. Після першої різанини він віддав на поталу своїм воїнам, не пощадивши нічого й нікого, будинки і палаци, церкви та монастирі, чоловіків, жінок і дітей, і, немов чорти з пекла, тисячі вояків гасали по вулицях, прагнучи випередити один одного. Перший удар дістався по церквах, там сяяло золоте начиння, поблискували самоцвіти, але, тільки-но вдершись до якогось будинку, вони вивішували перед ним свій прапор, щоб ті, хто прийшов пізніше, знали, що тут уже на трофеї наклали руку, і ті трофеї полягали не тільки в тканинах, самоцвітах, золоті та майні, яке можна винести, бо й жінки були товаром для сералів, чоловіки і діти – для ринку невільників. Тих нещасних, які втекли до церков, виганяли звідти цілими юрбами, літніх людей як непридатних їдців і баласт, який не можна продати, вбивали, молодих, зв’язаних, мов худоба, гнали геть, і одночасно з грабунком лютувало безглузде руйнування. Ті цінні реліквії та мистецькі твори, які ще лишилися після, мабуть, не менш страхітливого плюндрування, яке коїли хрестоносці, несамовиті переможці розбили, розтрощили, розшматували, дорогі картини знищили, чудові статуї порозбивали, книжки, в яких мудрість століть, безсмертне багатство грецької думки і творчості мали зберігатися всю вічність, – спалили або зневажливо повикидали. Людство ніколи повною мірою не дізнається, яке лихо вдерлося у світ у ті доленосні години через відчинені двері Керкапорти і яке багатство духовного світу було втрачене під час плюндрування Риму, Александрії й Візантії.

Тільки пополудні в день великої перемоги, коли вже закінчилась різанина, заїхав Мехмед у завойоване місто. Гордо й поважно їхав він на своєму розкішному огирі повз сцени плюндрування, навіть не дивлячись на них, вірний своєму слову не перешкоджати воякам, які здобули йому перемогу, вдаватись до своєї роботи. Його перший приїзд був присвячений не здобуванню, бо ж він здобув усе, він гордо їде до собору, сяйливої голови Візантії. Понад п’ятдесят днів він зі свого намету тужливо поглядав на лискучий недосяжний купол Святої Софії, а тепер як переможець уже може зайти в її бронзові двері. Але Мехмед ще раз змушений приборкати своє нетерпіння: спершу хоче подякувати Аллаху, а вже потім навіки присвятити йому цю церкву. Султан смиренно спішився і низько схилив голову до землі для молитви. Потім узяв жменю землі й посипав голову, щоб нагадати собі, що він смертний, і не годиться йому пишатися своїм тріумфом. Лише засвідчивши Богові своє смирення, султан випростався і ступив, перший слуга Аллаха, до собору Юстиніана, церкви Святої Мудрості, Ая-Софії.