Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Але вирішальним в усіх великих воєнних заходах завжди є момент несподіванки. І тут підступний Мехмед засвідчив особливий геній. Ніхто не здогадувався про його наміри, – «якби волосинка в моїй бороді знала мої думки, я б вирвав її», сказав колись про себе цей геніально хитрий чоловік, – і в довершеному порядку, поки на мурах хвальковито гриміли гармати, його наказ був виконаний. За одну ніч на 22 квітня з моря в затоку через гору й долину, виноградники, поля і ліси переправили сімдесят кораблів. Наступного ранку візантійцям здавалося, ніби їм сниться: ворожий флот, мов перенесений рукою привида, з прапорцями й людьми плавав серед їхньої бухти, яку вони вважали за неприступну; вони ще протирали очі й не розуміли, звідки з’явилося це диво, як уже фанфари, цимбали й барабани раділи під їхніми бічними мурами. За винятком вузького нейтрального простору Ґалати, увесь Золотий Ріг, де стоїть християнський флот, завдяки цьому геніальному ходу належить тепер султанові і його війську. Тепер по своєму понтонному мосту він може безперешкодно вести свої війська до слабших мурів: отже, загрожує слабшому флангові й розтягує й так нечисленну низку оборонців на ще більшу відстань. Щоразу сильніше й сильніше стискається залізний кулак навколо горлянки жертви.

Обложені вже не мають ілюзій. Вони знають: тепер, зазнавши удару і в зруйнований фланг, вони вже не зможуть довго чинити опір за своїми замкненими мурами, вісім тисяч проти ста п’ятдесятьох тисяч, якщо не надійде якнайшвидше допомога. Хіба ж синьйорія у Венеції не пообіцяла найурочистіше прислати кораблі? Чи може папа бути байдужим, коли Свята Софія, найпишніша церква Західного світу, стоїть перед небезпекою стати мечеттю для невірних? Невже Європа, опинившись у пастці розбрату, поділена сотнями ницих заздрощів, і досі не розуміє небезпеки для культури Західного світу? Можливо, втішають себе обложені, спасенний флот давно вже споряджений і тільки через незнання вагається напнути вітрила, тож було б досить, якби європейцям допомогли усвідомити, яка величезна відповідальність лягає на них за це згубне зволікання.

Але як налагодити зв’язок із венеціанським флотом? Мармурове море засіяне турецькими кораблями, прориватися всім флотом означало б приректи його на загибель, крім того, на кілька сотень чоловік ослабне й оборона, де тепер має значення кожна людина. Отож вирішили послати тільки малесеньке судно з нечисленним екіпажем. Загалом дванадцять чоловік – якби в історії була справедливість, їхні імена мали б бути не менш славетні, ніж імена аргонавтів, а проте ми не знаємо жодного – наважились на той героїчний учинок. На маленькій бригантині підняли ворожий прапор. Дванадцять чоловік одягнулися, як турки, надягли тюрбани і фески, щоб не привернути нічиєї уваги. 3 травня опівночі захисний ланцюг у гавані безшумно ослабили і якомога тихіше, без плюскоту, опускаючи весла у воду, безстрашні моряки під покровом ночі випливли в море. І дивіться, диво сталося: крихітний корабель, не впізнаний, пройшов Дарданелли й виплив у Егейське море. Завжди тільки незмірна сміливість паралізує супротивника. Про все подумав Мехмед, тільки не про те, що й уявити годі: що один корабель із дванадцятьма героями наважиться на не менш сміливе, ніж в аргонавтів, плавання крізь його флот.

Але трагічне розчарування: жодне венеціанське вітрило не ясніє над Егейським морем. Ніякий флот не готовий до відплиття. І Венеція, і папа – всі забули про Візантію, всі, переймаючись дріб’язковою церковною політикою, знехтували і честь, і присягу. В історії щоразу повторюються такі трагічні миті: коли потрібна найвища згуртованість усіх об’єднаних сил для захисту європейської культури, володарі й держави навіть на короткий період не спромагаються приборкати своє дрібне суперництво. Ґенуї важливіше відсунути назад Венецію, а Венеції – знову-таки Ґеную, ніж на кілька годин об’єднатися для боротьби зі спільним ворогом. Море пусте. Сміливці в розпачі веслують у своїй горіховій шкаралупці від острова до острова. Гавані вже всюди позаймав ворог, і жоден дружній корабель уже не наважується запливати в охоплені війною води.

Що діяти? Дехто з дванадцятьох не без підстав занепав духом. Навіщо повертатися в Константинополь, знову долати небезпечний шлях? Адже надії вони не привезуть. Можливо, місто вже впало; хай там як, їх чекає, коли вони повернуться, ув’язнення або смерть. Але, – величні завжди герої, яких ніхто не знає! – більшість вирішила все-таки повертатися. Їм дали доручення, і вони повинні виконати його. Їх послали принести звістку, і вони повинні доправити її, нехай навіть гнітючу. Тож крихітний корабель знову наважився проплисти назад Дарданелли, Мармурове море і крізь турецький флот. 23 травня, через двадцять днів після відплиття, коли корабель у Константинополі давно вже вважали пропащим і ніхто не думав про звістку або повернення, як двоє вартових перед мурами раптом махнули прапорцями, бо з моряками, які щосили налягали на весла, в бухту Золотий Ріг заплив маленький корабель, і аж тепер турки, попереджені радісним криком обложених, здивовано помітили, що бригантина, яка з турецьким прапором зухвало пливе у їхніх водах, – вороже судно, і метнулися з усіх боків на своїх човнах, щоб перехопити її перед самою захисною гаванню. Якусь мить із тисячами радісних вигуків Візантія ще тішилася усміхненою надією, що Європа схаменулася і вислала той корабель тільки як вісника. Лише увечері поширилася прикра новина. Християнство забуло Візантію. Обложені вже пропащі, якщо не врятуються самі.