Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Потім почалася остання сцена, одна з найзворушливіших у Європі, незабутній екстаз загибелі. У Святій Софії, що тоді ще була найпишнішим собором світу, який від того дня братання обох церков покинули й вірні, й люди взагалі, зібралися приречені на смерть. Навколо імператора купчиться увесь двір, аристократія, грецьке і римське духівництво, генуезькі й венеціанські моряки й вояки, всі в обладунках та зі зброєю, а позаду них мовчки й шанобливо вклякли тисячі й тисячі тіней, що бурмотіли молитви: зігнутий, збуджений страхом і клопотом народ, а свічки, які насилу змагалися з пітьмою навислих склепінь, освітлювали ту одностайно схилену в молитві масу, наче єдине тіло. То була душа Візантії, що молилася тут Господу. Ось уже патріарх підніс свій могутній голос, закликаючи вірних, йому співом відповіли хори, в тому просторі востаннє залунав священний і вічний голос Західного світу, його музика. Потім люди одне за одним, спершу імператор, підходили до вівтаря, щоб їм дала розраду віра, аж поки величезний простір до самих склепінь відлунював і гув від ненастанного прибою молитов. Почалася остання, заупокійна відправа Східної Римської імперії. Християнська віра востаннє мала свій притулок у храмі Юстиніана.

Після цієї разючої церемонії імператор ще раз побіжно навідався до свого палацу й попросив в усіх своїх підданих і слуг прощення за всі кривди, які він коли-небудь заподіяв їм у житті. Потім сів верхи й поїхав – точнісінько як Мехмед, його великий супротивник, тієї самої пори – вздовж мурів від краю до краю, щоб надихнути вояків. Ось уже опустилася ніч. Не чути жодного голосу, ніде не бряжчить зброя. Але з тривогою в душі тисячі людей у міських мурах чекають дня і смерті.

О першій годині ночі султан дав наказ починати штурм. Розгорнули величезні корогви, і з єдиним криком: «Алла, Алла-іль-Алла» сотня тисяч чоловік зі зброєю, драбинами, мотуззям і гаками кинулися до мурів, водночас гриміли всі барабани, вили фанфари, а литаври, цимбали і дудки поєднували свої гострі тони з людськими криками і гуркотом гармат у єдиний ураган. Під мури без ніякого жалю кинули спершу ненавчені війська, башибузуків, бо в султановому плані нападу їхні напівголі тіла правили певною мірою за запобіжний бар’єр, вони мали виснажити й ослабити ворога, перше ніж підуть у вирішальний штурм добірні війська. З сотнями драбин біжать уперед у пітьмі ці гнані батогом люди, видираються на мури, їх скидають униз, а вони знову деруться вгору, знову і знову, бо шляху назад немає: позаду них, призначеного лише для пожертви нікчемного людського матеріалу, вже стоять добірні війська, які щоразу знову женуть їх уперед майже на певну смерть. Захисники ще зберігають свою перевагу, численні стріли та каміння не пробивають їхніх кольчуг. Але справжню небезпеку для них – і тут Мехмед розрахував слушно – становить виснаження. Ненастанна битва у важких обладунках із легко озброєними військами, які без упину ринуть уперед, постійні переходи від одного місця нападу до другого виснажили значну частину їхніх сил протягом тієї вимушеної оборони. І аж тепер, коли вже засірів ранок після двогодинної боротьби, уперед помчали другі штурмові війська, анатолійці, битва стане ще запекліша. Адже анатолійці – дисципліновані й добре вишколені воїни, теж убрані в кольчуги, крім того, їх набагато більше і вони анітрохи не втомлені, тоді як захисники змушені захищати від спроб ворога вдертися в місто то одне місце, то друге. Але напасників знову всюди відкинули назад, і султан змушений послати свої останні резерви: яничарів, добірні війська, елітну гвардію османського володаря. Він сам стає на чолі дванадцятьох тисяч молодих, добірних вояків, найкращих, яких тоді знала Європа, і вони з єдиним криком кинулись на виснаженого супротивника. Це вже крайня пора, щоб у місті бамкали в усі дзвони, скликаючи на мури всіх бодай наполовину боєздатних та моряків із кораблів, бо тепер почалася справді вирішальна боротьба. На лихо для оборонців, камінь влучив у проводиря генуезьких військ відважного кондотьєра Джустініані, з тяжкою раною його занесли на корабель, і ця втрата на мить похитнула енергію оборонців. Але вже підбігає сам імператор, щоб запобігти загрозі й ворог не вдерся в місто, ще раз удається скинути штурмові драбини: рішучість протистоїть останній рішучості, і якусь мить здається, ніби Візантія врятована, крайня потреба знову взяла гору над найнесамовитішим нападом. Але одна трагічна випадковість, одна з тих таємничих секунд, протягом яких історія інколи ухвалює свої незбагненні постанови, одним ударом вирішила долю Візантії.