Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Після шістьох тижнів майже щоденної битви султан став нетерплячий. Його гармати зруйнували мури в багатьох місцях, але всі спроби штурму, здійснені за його наказом, закінчувались досі кривавим відступом. Для полководця лишаються тепер тільки дві можливості: або зняти облогу, або після численних окремих атак приготуватися до великого й вирішального штурму. Мехмед скликав своїх паш на воєнну раду, і його палка воля взяла гору над усіма міркуваннями. Великий, вирішальний штурм призначили на 29 травня. Султан зі звичною рішучістю береться до готувань. Дав наказ про святковий день, сто п’ятдесят тисяч чоловік, від першого до останнього, повинні виконати всі святкові обряди, які приписує іслам: сім омивань і тричі на день велика молитва. Всі запаси пороху і ядер, які ще лишалися, приготували для масованого гарматного обстрілу, щоб одразу по ньому почати штурм, для якого призначили окремі підрозділи. З ранку до ночі Мехмед не давав місту спочинку. Від Золотого Рогу аж до Мармурового моря, вздовж усього величезного табору, султан їздить від намету до намету, всюди особисто підбадьорює командирів, надихає простих вояків. Але як добрий психолог він знає, як найкраще піднести до найвищих меж бойовий дух ста п’ятдесятьох тисяч, і тому дає страхітливу обіцянку, яку потім, на свою честь або безчестя, найбездоганніше виконає. Ту обіцянку його оповісники під барабани і фанфари оголошують усім вітрам: «Мехмед присягає ім’ям Аллаха, ім’ям Магомета і чотирьох тисяч пророків, присягає душею свого батька, султана Мурада, присягає головами своїх дітей і своєю шаблею, що після штурму і загарбання міста він дасть своєму війську необмежене право грабувати місто. Все, що є в тих мурах: хатнє начиння і майно, прикраси і самоцвіти, монети і скарби, чоловіки, жінки та діти мають належати переможним воякам, а він сам зрікається будь-якої частки, крім слави, що він здобув цей останній бастіон Східної Римської імперії».

Галасливою радістю привітали вояки це дикунське оголошення. Гучний радісний крик і несамовиті заклики: «Алла-іль-Алла» з тисяч горлянок, наче буря, долинули до переляканого міста. «Ягма, ягма!» – «Грабунок, грабунок!» Це слово стало бойовим покликом, воно тріщить разом із барабанами, буяє разом із цимбалами і фанфарами, а вночі табір обертається у святкове вогненне море. Обложені на валах перелякано споглядають, як на рівнині й на пагорбах загорілися міріади вогнів та смолоскипів, а вороги з сурмами, дудками, бубнами й барабанами святкують перемогу за перемогою: то був немов жорстокий і безмовний обряд, що його здійснював поганський жрець перед жертвоприношенням. Потім раптом опівночі погасли, за наказом Мехмеда, всі вогні, враз ущух тисячоголосий гарячий гомін. Але це раптове заніміння і довга пітьма своєю грізною рішучістю пригнітили розгублених оборонців, які прислухалися, ще тяжче, ніж нестямна радість галасливого світла.

Обложені не потребували ніякого вісника, ніякого перекинчика, щоб знати, що чекає на них. Знали, що віддано наказ про штурм, і здогад про страхітливий обов’язок і страхітливу небезпеку висів, наче грозова хмара, над усім містом. Поділене за мирного часу розколами й релігійними суперечками, населення зібралося разом у ті останні години, бо завжди тільки крайня нужда витворює незрівнянну виставу земного єднання. Щоб було готовим усе, що зобов’язувало жителів до оборони: віра, велична минувшина, спільна культура, басилевс наказав здійснити зворушливу церемонію. За його наказом увесь народ – православні й католики, духівництво й миряни, діти та літні люди – зібрався в одну процесію. Ніхто не міг і ніхто не хотів лишатися вдома, всі, від найбагатших до найбідніших, побожно стали рядами і зі співом «Киріє елейсон», «Господи, помилуй», пройшли врочистою ходою спершу по місту, а потім і по зовнішніх мурах. Із церков повиносили святі ікони та мощі й несли їх попереду, всюди, де в мурах був пролом, вішали яку-небудь ікону, щоб вона краще, ніж земна зброя, захищала від штурму невірних. Водночас імператор Константин зібрав коло себе сенаторів, шляхтичів і командирів, щоб останнім зверненням надихнути їхню мужність. Проте не міг, як Мехмед, пообіцяти їм незмірну здобич. Але їх прикрасить честь, яку вони здобудуть для християнства і всього Західного світу, якщо відіб’ють цей останній вирішальний штурм, і на них чигає небезпека, якщо вони піддадуться тим убивцям і паліям; і Мехмед, і Константин – обидва знають, що цей день визначить історію на сотні років.