Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Зворушені, друзі повели сліпого додому. Вони теж відчували: то було прощання. В ліжку Гендель ще поволі ворушив губами. Він хоче померти страсної п’ятниці, пробурмотів Гендель. Лікарі дивувалися, вони не розуміли, бо не знали, що ця страсна п’ятниця була 13 квітня, днем, коли тяжка рука повалила його на землю, і днем, коли його «Месія» вперше прозвучав у світі. Того дня, коли все в ньому померло, він підвівся. Того дня, коли він підвівся, – хотів померти, щоб мати впевненість у воскресінні до вічного життя.

І справді його унікальна воля мала владу не тільки над життям, а й над смертю. 13 квітня сила покинула Генделя. Він уже не бачив, не чув, масивне тіло непорушно лежало на подушках: пуста важка шкаралупа. Але, як порожня мушля відлунює шумом морського прибою, так і в ньому жебоніла нечутна музика, чужа і велична, немов він чув її коли-небудь. Невблаганний набряк мало-помалу відокремив йому душу від змученого тіла й поніс її вгору, в невагомість. Потік у потоці, вічне звучання у вічну сферу. Наступного дня, коли ще не прокинулись великодні дзвони, померло нарешті те, що було смертним у Ґеоргу Фрідріху Генделі.

1792 рік. Два місяці, три місяці французькі Національні збори ніяк не можуть вирішити: війна проти коаліції імператора і короля чи мир. Людовик XVI і сам нерішучий: він здогадується про небезпеку перемоги революціонерів, але здогадується й про небезпеку поразки. Невпевнені й партії. Жирондисти наполягають на війні, щоб зберегти владу, Робесп’єр і якобінці борються за мир, щоб тим часом самим захопити владу. День у день ситуація стає напруженіша, газети лементують, клуби дискутують, ширяться дедалі несамовитіші чутки і щоразу більше збуджують громадську думку. Тому, як і завжди, якась постанова – це певне звільнення, і 20 квітня король Франції нарешті оголосив війну імператорові Австрії й королю Пруссії.

Електрична напруга, що в ті довгі тижні нависала над Парижем, давила і руйнувала душу, але ще гнітючіше і грізніше душила тривога в прикордонних містах. На всіх біваках уже зібралися війська, в кожному селі, в кожному містечку організовувались добровольчі загони і національні гвардійці, всюди готували фортеці, і передусім в Ельзасі, люди знали, що на цьому клаптику землі, як і завжди, мають відбутися перші вирішальні бої. На берегах Рейну ворог і супротивник – не розмите, як у Парижі, патетично-риторичне уявлення, а очевидна, чуттєва присутність, бо з укріплення перед мостом і з вежі собору вже можна неозброєним оком бачити прусські полки, що підійшли до кордону. Вночі понад байдужою і лискучою в місячному сяйві річкою вітер доносить гуркіт ворожих гарматних повозів, брязкіт зброї, сигнали сурм. Усі знають: потрібне лише одне слово, один-єдиний декрет, і з мовчазних жерл прусських гармат полетять грім і блискавка, знову почнеться тисячолітня війна між Францією і Німеччиною, цього разу в ім’я нової свободи на одному боці і в ім’я старого порядку на другому.

Отож то був незабутній день, коли 25 квітня 1792 року посланці донесли з Парижа до Страсбурґа звістку про оголошення війни. Народ з усіх вуличок та будинків одразу позбирався на площах, увесь гарнізон, готовий до війни, полк за полком, пройшов маршем на останньому параді. На головній площі їх чекав мер Дітріх із трибарвною перев’яззю на грудях і кокардою на капелюсі, яким він вітав солдатів. Спів фанфар і барабанний дріб закликали до тиші. Дітріх на цій і на інших площах міста французькою та німецькою мовами гучним голосом зачитав текст декрету про оголошення війни. Після його останніх слів полкові музики заграли першу, тимчасову бойову пісню революції: «Ça ira» , власне, грайливу, бадьору і глузливу танцювальну мелодію, якій брязкітлива і гримотлива хода полків на марші надала войовничого такту. Потім юрба розійшлася і понесла роздмухане натхнення в усі вулички та будинки, в кав’ярнях і клубах виголошували палкі промови і роздавали прокламації. «Aux armes, citoyens! L’étendard de la guerre est déployé! Le signal est donné!» [2] «До зброї, громадяни! Корогва війни майорить! Сигнал подано!» ( Фр. ). – Тут і далі примітки перекладача. – такими та подібними до них закликами починалися вони, і всюди, в усіх промовах, в усіх газетах, на всіх плакатах, усіма вустами повторювали такі ударні, ритмічні звернення, як «Aux armes, citoyens! Qu’ils tremblent donc, les despotes couronnés! Marchons, enfantas de la liberté!» [3] «До зброї, громадяни! Нехай тремтять короновані деспоти! Ходімо, діти свободи!» ( Фр. ). – і кожен радів і радів масі вогненних слів.