Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Мене і поготів, – насупився Фламбо, спостерігаючи, як патер Браун спокійнісінько їсть. – Це ж про те, що супротивнику слід розуміти записку в протилежному значенні? Не знаю, як вам, а мені ця версія видається дуже дотепною, але не дуже…

– Не дуже переконливою, – підхопив священик. – Я теж так вважаю. І ось чого я не можу збагнути. Чому ця фальшивка виконана так грубо? Поки що у нас є три пояснення того, що сталося: версія Дюбоска, версія Гірша і мої вигадки. Або записку написав французький офіцер, щоб знищити французького вченого, або її написав французький учений, аби допомогти німецькій розвідці, або її написав французький учений, щоб одурити німецьку розвідку. Нехай так. Тільки не дуже ця записка схожа на секретний документ, призначений для такої мети. Таємний документ має бути зашифрований, в ньому неодмінно будуть якісь скорочення і вже звичні вузькоспеціалізовані наукові терміни. А ця писулька нарочито проста. Прямо з бульварного роману: «В пурпуровому гроті ти побачиш золоту скриню». Таке враження, що той, хто написав цю записку, сам хотів, аби в ній одразу ж розпізнали підробку.

Не встигли співрозмовники добре обміркувати сказане, як до столика вихором підлетів невисокий чоловік в армійській уніформі й упав на крісло.

– Вражаюча новина, – повідомив герцог де Валон. – Я прямо від нашого полковника. Він збирає речі і сьогодні ж їде за кордон. Просив нас з’явитися на місце поєдинку та передати супротивнику його вибачення.

– Що? – Фламбо не повірив своїм вухам. – Вибачення?

– Уявіть собі, – галасував герцог. – Причому на очах у всіх, в той же час і на тому самому місці, де мав відбутися поєдинок. Він перед самою дуеллю їде, а ми маємо за нього викручуватися!

– Та що ж це таке, справді? – обурився Фламбо. – Та ж не злякався він цього миршавого Гірша! Хай йому грець, та хіба Гірша можна злякатися?

Навіть в хвилини гніву розсудливість не зраджувала Фламбо.

– Це все чиїсь підступи, – відрубав герцог. – Не інакше – підступи масонів. Вони хочуть зробити з Гірша героя…

Патер Браун поводився так, ніби нічого особливого не сталося, але очі у нього чомусь були задоволені. За час знайомства Фламбо добре вивчив вираз обличчя священика. Іноді на цьому обличчі було написано подив, іноді воно висвітлювалося здогадом. Вирази змінювали один одного в одну мить: раз – і замість розгубленого невігласа перед детективом з’являється всезнаючий мудрагель.

Ось і зараз сищик збагнув, що патера Брауна осінив здогад. Але священик нічого не сказав, тільки доїв рибу.

– І де ви розлучилися з нашим милим полковником? – роздратовано спитав Фламбо.

– Там, куди ми його відвезли, – в готелі «Сен-Луї», біля Єлисейських Полів. Я ж кажу, що він складає речі.

Фламбо насупився.

– Як по-вашому, ми його ще застанемо?

– Навряд чи він так швидко зібрався. Адже він вирушає в далеку путь…

– Ні, – спокійно спростував патер Браун і піднявся з місця. – Зовсім не далеку. Навпаки, дуже близьку. Ми встигнемо з ним побачитися, якщо візьмемо таксі.

Дорогою патер Браун не відповідав на запитання. Нарешті таксі повернуло за ріг і зупинилося біля готелю «Сен-Луї». У густіючих сутінках секунданти-невдахи слідом за священиком увійшли в провулок. Тут герцог, котрому не терпілося дізнатися правду, спитав клірика, чи справді доктор Гірш вчинив зраду.

– Ні, – відповів патер Браун, думаючи про своє. – Його гріх – не зрада, а честолюбство. Як у Цезаря. Він живе сам, отже, йому довелося все робити самому, – додав священик без видимого зв’язку.

– Тепер він удосталь натішиться своїм честолюбством, – буркнув Фламбо. – Парижани готові носити його на руках, а наш клятий полковник підібгав хвоста.

– Тихіше, – прошепотів священик. – Он він, ваш клятий полковник.

Секунданти витріщили очі та прошмигнули в тінь стіни.

Справді, попереду маячила потужна постать дуелянта-втікача з двома валізами у руках. Човгаючою ходою він віддалявся від секундантів, котрі зачаїлися. Одягнений він був так само, як і при першій появі, тільки змінив екзотичні бриджі на звичайні штани. Сумнівів не залишалося: він поспішав утекти з готелю.

Переслідувачі крадькома рушили за воякою. Провулок, за яким вони кралися – справжнісіньке задуп’я, – схоже на виворіт театральних декорацій. По один бік тяглася довга стіна невизначеного кольору, а в ній то тут, то там темніли замкнені брудні двері, на яких крейдою були виведені каракулі – робота вуличних хлопчаків. Подекуди над стіною стирчали верхівки сумних ялинок, а далі в лілово-сизих сутінках височіли довгі ряди будинків, звернених фасадами на якусь вулицю. Хоча до них можна було швидко дістатися, вони здавалися недосяжними, як хребет мармурових гір. По інший бік провулка за високими позолоченими ґратами розташувався похмурий парк.