Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Однак він не був ні анархістом, ні космополітом, а в питанні роззброєння дотримувався поміркованих поглядів і не забував про еволюційний підхід. Уряд республіки високо цінував його відкриття в хімії. Останнім досягненням науковця була безгучна вибухова речовина, спосіб виготовлення якої уряд зберігав у найсуворішій таємниці.

Будинок доктора Гірша стояв на мальовничій вулиці, неподалік від Єлисейських Полів. Уздовж вулиці росли каштани, і зараз, у сам розпал літа, вона була схожа на тінистий парк: сонце ледь пробивалося крізь густе листя. Тільки майданчик перед великим кафе був вільний від дерев. Навпроти кафе і розташовувався будинок видатного вченого. На вікнах були білі та зелені фіранки, а вздовж другого поверху тягнувся балкон із залізними поручнями, пофарбованими в зелений колір.

Арка під балконом провадила у дворик, де на тлі цегляної кладки яскраво зеленів чагарник. Жваво розмовляючи, друзі увійшли в арку.

Двері відчинив старий слуга доктора Симон. На вигляд він і сам міг здатися науковцем: строгий чорний костюм, окуляри, сивина, вкрадливий голос. Та що там казати – Симон куди більше підходив на роль ученого, ніж його непоказний господар, котрий конституцією нагадував розщеплену з гострого кінця морквину з великою головою-цибулиною. Врочисто, немов знаменитий лікар, котрий вручає хворому рецепт, Симон передав панові Арманьяку листа. Той зі суто французьким нетерпінням роздер конверт і пробіг лист очима. Доктор Гірш писав:

«Я не можу вийти. До мене заявився якийсь офіцер на ім’я Дюбоск, страшний шовініст. Я не хочу його приймати, а він стирчить на сходах і не йде. Учинив в оселі розгардіяш. Я замкнувся від нього в кабінеті, що виходить вікнами на кафе. Якщо ви мені вірні, зачекайте за столиком біля кафе: я пришлю його до вас для перемовин. Сам я з ним розмовляти не можу. Не можу і не хочу. Схоже, назріває нова справа Дрейфуса . [13] Справа Дрейфуса (1894–1906) – судовий процес у справі капітана Альфреда Дрейфуса, офіцера французького генерального штабу, которого звинуватили у шпигунстві на користь Німецької імперії.

Пан Арманьяк глянув на пана Брюна. Пан Брюн узяв лист, прочитав і зиркнув на пана Арманьяка. Не гаючи ні хвилини, вони перетнули вулицю, розмістилися за столиком під каштанами і замовили по великій склянці огидного зеленого абсенту, який вони мали звичай пити в будь-яку погоду і в будь-який час дня. Відвідувачів у кафе було мало. За одним столиком пив каву якийсь солдат, за іншим сиділи високий чоловік, котрий пив сироп, і священик, котрий узагалі нічого не пив.

Моріс Брюн кашлянув.

– Звісно, – почав він, – ми маємо будь-що допомогти метру, але…

Запанувала мовчанка.

– Атож, – подав голос Арманьяк, – ясно, що він не просто так уникає зустрічі з цим офіцером, але…

Не встиг він скінчити, як з арки долинув галас. Вочевидь, господарю все ж вдалося позбутися непроханого гостя. Кущі у дворі зашелестіли, розсунулися, і порушник спокою кулею вилетів на вулицю.

На голові у незнайомця криво сидів тірольський капелюх, та й фігура була сама справжня тірольська. Був він кремезний, широкоплечий, хуткий. На смаглявому, наче лісовий горіх, обличчі виблискували меткі карі очі. Чорні вуса закручені вгору, як роги бізона, волосся зачесане і ззаду коротко зрізане, так що голова здавалася масивною та незграбною. Судячи з цієї голові, у незнайомця була міцна бичача шия, але шию приховував різнокольоровий шалик східного крою – незнайомець замотався ним мало не по самі вуха. У малюнку шалика поєднувалися густі важкі кольори: вишневий, фіолетовий і тьмяно-золотий. Незнайомець носив куртку на кшталт химерного жупана, бриджі та в’язані панчохи. У всій його зовнішності було щось варварське, він був швидше схожий на угорського поміщика, ніж на французького офіцера. Однак вимова у нього була чисто французька, а патріотичного запалу вистачило б і на двох французів. Вискочивши з арки, він першим ділом заголосив:

– Де ви, громадяни Франції?! – ніби християнин у Мецці, котрий скликає своїх одновірців.

Арманьяк і Брюн схопилися, але було вже пізно. З усіх боків на заклик вусатого незнайомця бігли люди.

Зібралася невелика, але бурхлива юрба. Схоже, незнайомець добре набив руку у французькому мистецтві вуличного батярства. Він підбіг до кафе, скочив на столик, вхопився за гілку каштана і заволав голосом Каміля Демулена, [14] Люсі Семпліс Каміль Бенуа Демулен (1760–1794) – революціонер і діяч Французької революції. котрий кидає у натовп дубове листя: