Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

На кладовище провадила звивиста коротка стежка. Проте в такий вітер вона здавалася крутою та довгою. Подорожніх зустрічали все нові сосни, що хилилися в один і той самий бік, і уклін їхній здавався безглуздим, немов це відбувалося на безлюдній планеті. Сірувато-синій ліс оглушала пронизлива пісня вітру, сповнена язичницької печалі. В гомоні гілок чувся стогін загиблих божеств, які давно заблукали в цьому безглуздому лісі і ніяк не знайдуть шлях на небо.

– Розумієте, – тихо, але спокійно сказав патер Браун, – шотландці до Шотландії були цікавими людьми. Власне, вони і зараз кумедні. Але до початку історії вони, мабуть, і справді поклонялися демонам. Тому, – незлобиво додав він: – вони так хутко прийняли пуританську теологію.

– Друже мій, – вигукнув Фламбо, гнівно обернувшись до нього, – про яку нісенітницю ви теревените?

– Друже мій, – так само серйозно відповів патер Браун, – у справжніх релігій є одна неодмінна риса: речовинність і вагомість. Самі бачите, поклоніння нечистому – справжня релігія.

Вони піднялися на розпатлану верхівку пагорба, одну з небагатьох галявин серед ревучого лісу. Дріт на дерев’яних палях співав під вітром, сповіщаючи прибульців про те, де проходить межа кладовища. Інспектор Крейвен швидко підбіг до могили. Фламбо встромив у землю лопату і оперся на неї, хоча вітер хитав і тряс обох детективів, як стрясав він дріт і сосни. В ногах могили ріс срібно-сизий реп’ях. Коли вітер зривав із нього колючу кульку, Крейвен відскакував, наче то була куля.

Фламбо встромив рискаль у свистячу траву і далі, в мокру землю. Потім зупинився, спершись на нього, як на костур.

– Ну, що ж ви? – м’яко зауважив священик. – Ми хочемо дізнатися істину. Чого боїтеся?

– Боюся її дізнатися, – відповів Фламбо.

Лондонський детектив вимовив високим, надсадним голосом, який йому самому здавався бадьорим:

– Ні, чому він так ховався? Що за витівки? Може, він прокажений?

– Гадаю, щось гірше, – сказав Фламбо.

– Що ж гірше за проказу? – спитав слідчий.

– Навіть уявити не можу, – відповів Фламбо.

Вітер відніс важкі сірі хмари, що обклали пагорби, мов дим, і відкрив погляду сірі долини, освітлені слабким зоряним світлом, коли Фламбо оголив нарешті кришку грубої труни і почистив її від землі.

Крейвен ступив уперед, тримаючи сокирку, торкнувся будяків і здригнувся. Але він не відступив і працював з такою ж силою, як і Фламбо, поки не зірвав кришку і не сказав:

– Кістки, це людина, – немов очікував чогось іншого.

– У нього все гаразд? – нервовим голосом поцікавився Фламбо.

– Начебто так, – хрипко відповів сищик. – Ні, стривайте…

Важке тіло Фламбо сильно сіпнулося.

– Ну, що з ним може бути? – зойкнув він. – Що з нами таке? Що діється з людьми на цих холодних пагорбах? Мабуть, це тому, що все тут темне й усе якось безглуздо повторюється. Ліси і давній жах перед таємницею, немов сон атеїста… Сосни, і знову сосни, і мільйони сосен…

– О, Боже! – заволав Крейвен. – У нього немає голови.

Фламбо не рушив із місця, але священик уперше ступив до могили.

– Немає голови! – повторив він. – Немає голови?

Немов він думав, що немає чогось іншого.

Напівбожевільні образи пронеслися у свідомості присутніх. У Ґленґайлів народилося безголове немовля; безголовий юнак ховається в замку; безголовий стариган човгає старими залами або по пишному парку. Але навіть тепер вони не сприймали розгадки, бо в ній не було сенсу, і стояли, дослухаючись до гулу лісів і благання небес, немов ідоли або загнані звірі. Мислити вони не могли, думка була для них велика, і вони її втратили.

– У цій могилі, – сказав патер Браун, – лежать троє безголових людей.

Блідий сищик з Лондона розтулив було рот і не закрив його, немов якийсь сільський дурник. Виючий вітер терзав небо. Детектив глянув на сокирку, не впізнаючи її, і впустив на землю.

– Панотче, – сказав Фламбо якимось дитячим, сумним голосом, – що тепер робити?

Його товариш відповів так швидко, немов вистрелив із рушниці.

– Спати! – крикнув він. – Спати. Ми прийшли до краю всіх доріг. Ви знаєте, що таке сон? Знаєте, що той, хто спить, довіряється Богові? Сон – таїнство, бо він живить нас і висловлює нашу віру. А нам зараз потрібне таїнство, хоча б природне. На нас звалилося те, що нечасто звалюється на людину. Можливо, найгірше, що може на нього впасти.

Крейвен розтиснув губи, що зімкнулися, і спитав:

– Що ви маєте на увазі?

Священик повернувся до замку і сказав: