Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Що сталося відразу ж за цим, ніхто достеменно не знав, бо ніхто дізнатися й не намагався, поки на північ, днів за два-три, не прибув Фламбо. До цього часу тіло графа Ґленґайла (якщо це було його тіло) перебувало на маленькому кладовищі, біля вершини пагорба.

Коли патер Браун пройшовся похмурим садом у саму тінь замку, хмари згустіли і в повітрі запахло бурею. На тлі останньої смужки золотисто-зеленого неба він побачив чорний силует – чоловіка в циліндрі, з великою лопатою на плечі. Таке безглузде поєднання нагадувало про могильника, але священик пригадав глухого слугу, котрий копає картоплю, і не здивувався. Він непогано знав шотландських селян, знав, що за своєю респектабельністю вони здатні одягти костюм і капелюх для офіційних гостей. Служитель Церкви знав, що за своєю ощадливістю вони не гаятимуть на даремно й години. Навіть те, як пильно дивився слуга на священика, котрий його минав, чудово узгоджувалося з їхньою недовірливістю та загостреним почуттям обов’язку.

Вхідні двері відкрив сам Фламбо, поруч із ним стояв високий сивий чоловік, інспектор Крейвен зі Скотланд-Ярду. У залі майже не було меблів, але з темних полотен з-під темних перук глузливо дивилися бліді та підступні Ґленґайли.

Пройшовши в кімнати, патер Браун побачив, що офіційні особи сидять за дубовим столом. Той кінець, де вони працювали, був суцільно вкритий паперами, сигарами та пляшками з віскі. Далі, на всю довжину, на рівній відстані, красувалися виключно дивні предмети: купка уламків, купка якогось темного пилу, дерев’яна палиця і щось іще.

– У вас тут майже геологічний музей, – зауважив патер Бpayн, сідаючи на своє місце.

– Не стільки геологічний, скільки психологічний, – уточнив Фламбо.

– Заради Бога, – вигукнув детектив, – не треба цих довгих слів!

– Ви не шануєте психологію? – здивувався Фламбо. – Даремно. Вона нам знадобиться.

– Не зовсім розумію, – сказав інспектор.

– Про лорда Ґленґайла, – пояснив француз, – ми знаємо тільки одне: він був маніяк.

Повз вікна, чорним силуетом на лілових хмарах, пройшов чоловік із лопатою і в циліндрі. Патер Браун неуважно глянув на нього і сказав:

– Звісно, він був дивак, інакше він не поховав би себе живим і не звелів би поховати так швидко після смерті. Однак чому вам здається, що він божевільний?

– Послухайте, що знайшов у цьому будинку пан Крейвен, – запропонував Фламбо.

– Мені б здалася свічка, – попросив Крейвен. – Темніє, важко читати.

– А свічок ви не знайшли? – усміхнувся патер Браун. Фламбо серйозно зиркнув на свого приятеля.

– Як не дивно, – сказав він, – тут двадцять п’ять свічок і жодного підсвічника.

Сутеніло швидко, і швидко здіймався вітер. Священик устав і попрямував уздовж столу туди, де лежали свічки. Проходячи, він нахилився до бурого пилу і сильно чхнув.

– Та це ж нюхальний тютюн! – вигукнув він.

Потім він узяв свічку, дбайливо запалив її, повернувся і вставив у пляшку з-під віскі. Полум’я затріпотіло на протязі, як прапорець. На багато миль навколо шуміли чорні сосни, наче море билося об скелю замку.

– Читаю опис, – серйозно сказав Крейвен і взяв один із папірців. – Поясню спочатку, що майже всі кімнати були занедбані, жили тільки в двох. Мешканець той, без сумніву, не слуга на прізвище Ґау. У цих кімнатах ми знайшли дивні речі, а саме:

1. Досить багато дорогоцінного каміння, головним чином – діамантів, без будь-якої оправи. Не дивно, що у Ґленґайлів були коштовності; але каміння зазвичай оправляють у золото чи срібло. У цій родині їх, мабуть, носили в кишенях, як дрібнички.

2. Багато нюхального тютюну – не в табакерках і навіть не в мішечках, а прямо на столі, на роялі і на креденсі, немов господареві було лінь сунути руку у кишеню або підняти кришку.

3. Маленькі купки залізних пружинок і коліщаток, немов тут розібрали кілька механічних іграшок.

4. Воскові свічки, які доводиться вставляти в пляшки, бо більше вставляти нема в що.

Прошу вас, зверніть увагу на те, що нічого такого ми не очікували. Основна загадка була нам відома. Ми знали, що з покійним графом не все гаразд, і з’явилися, щоб встановити, чи жив він тут, чи помер, і як пов’язане з усім цим руде опудало, що поховало його. Припустімо щось дике та театральне. Може, слуга його вбив, або він узагалі живий, або слуга – це він, а справжній Ґау – в могилі. Уявімо перипетії всіх подій у дусі Вілкі Коллінза, і ми все одно не зможемо пояснити, чому свічки – без свічників і чому старий аристократ брав пучку тютюну прямо з рояля. Одним словом, суть справи уявити собі можна, деталі можна. Та людському розуму не до снаги зв’язати воєдино тютюн, діаманти, свічки та розібраний механізм.