Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Боже! – вигукнув Фламбо, помовчавши. – Та це ж він сміється!

– Ходімо, – сказав зблідлий, як полотно, патер Браун. – Ходімо з цього притулку гріха. Повернімося в наш чесний човен.

Імла огорнула каміння та річку, коли човен відійшов від острова. В темряві вони пливли вниз за течією, гріючись двома величезними сигарами, кінчики яких палали, немов два багряних ліхтарі на кормі. Патер Браун вийняв сигару з рота і зауважив:

– Мабуть, ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона досить проста. У людини було два вороги. Він був людиною розумною. І тому збагнув, що два вороги краще, ніж один.

– Я не зовсім петраю, – відповів Фламбо.

– О, це дуже просто, – сказав його приятель. – Просто, хоч і зовсім не невинно. І той, і інший – мерзотники, але принц, старший із братів, належить до тих мерзотників, котрі здобувають перемогу, а молодший – до тих, котрі йдуть на дно. Цей ганебний офіцер спочатку випрошував подачки у свого брата, а потім став шантажувати його, й одного далеко не чудового дня принц попався йому в руки. Справа, звісно, було не дріб’язкова, бо Пол Сарадайн не приховував своїх пригод, – репутації його не міг пошкодити жоден зі звичних світських гріхів. Іншими словами, за цю справу він міг потрапити й на шибеницю, і Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якимось чином йому вдалося дізнатися правду про ту сицилійську історію. Він, вочевидь, міг довести, що Пол вбив старшого Антонеллі, заманивши того в гори. Десять років капітан розкидався грішми, які одержував за мовчання, поки навіть величезні статки принца Сарадайна стали стрімко танути.

Але, крім брата-кровопивці, у принца Сарадайна був ще один тягар. Він знав, що сина Антонеллі, котрий був дитиною в час вбивства, виростили в лютих сицилійських традиціях і що він жив однією думкою: помститися вбивці свого батька – не шибеницею (у нього, на відміну від Стівена, не було доказів), але випробуваною зброєю вендети. Хлопчик займався фехтуванням, поки досконало не опанував це смертельне мистецтво. Коли ж він виріс досить, аби застосувати шпагу в ділі, принцом Сарадайном, як писали світські газети, опанувала пристрасть до мандрівок. Насправді ж він просто рятував своє життя: немов злочинець, за яким женеться поліція, він поміняв десятки місцин. Але невтомний юнак всюди слідував за ним. Таке було становище, в якому перебував принц Сарадайн, становище зовсім не веселе. Чим більше грошей витрачав він на те, щоб сховатися від Антонеллі, тим менше залишалося на те, щоб платити за мовчання Стівену. Чим більше віддавав він Стівену, тим менше шансів залишалося у нього уникнути неминучої зустрічі з Антонеллі. Тут він показав себе великою людиною – генієм, гідним Наполеона.

Замість того щоб продовжувати боротьбу з двома ворогами, він раптово здався обом. Він відступив, немов у японській боротьбі, і вороги впали перед ним. Він оголосив про свій намір припинити втечу, повідомив свою адресу юному Антонеллі, а потім оголосив, що віддає все, чим володіє, брату. Він відправив Стівену суму, достатню для проїзду і для того, щоб придбати собі порядний гардероб, і лист, в якому говорилося приблизно наступне: «Ось усе, що у мене залишилося. Ти цілком мене обібрав. Але в Норфолку у мене є невеликий будинок зі слугами і винним погребом. Якщо ти ще на щось претендуєш, забери й цей будинок. Якщо хочеш, приїжджай і вступи у володіння, а я буду скромно жити при тобі, як товариш, як керуючий або ще якось». Він знав, що сицилієць ніколи не бачив жодного з них, хіба що на фотографіях. Знав він також і те, що вони з братом схожі, в обох були сиві еспаньйолки. Потім він чисто виголив підборіддя і став чекати. Пастка спрацювала. Злощасний капітан в новісінькому вбранні урочисто вступив у будинок як принц Сарадайн – і наколовся на шпагу сицилійця.

В усьому цьому плані була тільки одна непродумана обставина, і вона робить честь людській природі. Злі духи, такі, як Сарадайн, часто помиляються, бо вони завжди забувають про людські чесноти. Він і не думав сумніватися в тому, що помста італійця, як і вчинений ним злочин, буде безжальною, безіменною таємницею, що жертва впаде безсловесно – або від нічного удару ножем, або від пострілу з-за рогу. Коли ж лицар Антонеллі запропонував дуель із дотриманням усіх правил, що могло спричинити за собою викриття, графу Полу стало страшно. Тоді я й побачив, як він із вибалушеними від жаху очима кидається в своєму човнику геть від берега. Він просто втік, як був, простоволосий, в жалюгідному човнику, в страху, що Антонеллі дізнається, хто він.