Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Але що за всім цим криється? – допитувався Фламбо.

– Ніяк не збагну. У цій історії з Гіршем я вже нічого не тямлю. Поки мова йшла про переплутані шухляди та про колір чорнила, я так само, як і ви, вважав, що це помилка шахрая, котрий підробив записку. Але три – містичне число. Воно замикає коло. І коло замкнулося. Оскільки ні розташування шухляди, ні колір чорнила, ні колір конверта не збіглися з тим, про що вказано в записці, це невипадкова розбіжність.

– Отже, все ж зрада? – засмутився Фламбо, знову беручись за їжу.

– І в цьому я не впевнений, – патер Браун був не на жарт здивований. – Знаєте, для мене досі залишається загадкою справа Дрейфуса. Нематеріальні докази завжди говорять мені більше, ніж речові. Ви ж пам’ятаєте: я суджу про людину по очах, голосу, по тому, щаслива його родина чи ні, на які теми він любить спілкуватися, а яких уникає. Так ось, у справі Дрейфуса мені багато здавалося незрозумілим. Я не про жахливі звинувачення, які висували один за одним прихильники й опоненти Дрейфуса: мені відомо (хоча це звучить дещо старомодно), що і зараз серед сильних світу цього можуть з’явитися нові Ченчі чи Борджіа. [17] Беатріче Ченчі (1577–1599) – батьковбивця, донька римського аристократа, котра прославилася вродою та мужньою поведінкою під час розслідування і страти. Борджіа – родина аристократів іспанського походження, котрі були відомими отруйниками. Ні, мене вразила щирість обох сторін. Маю на увазі не простих членів політичних партій – це переважно люди чесні, котрих легко одурити. Я кажу про безпосередніх учасників справи. Про змовників, якщо проти Дрейфуса справді була затіяна змова. Про зрадника, якщо справді була здійснена зрада. Маю на увазі тих, хто повинен знати правду. Дрейфус, судячи з усього, знав, що його обмовили. А політики та військові, судячи з усього, знали, що це не наклеп. Я кажу не про їхні вчинки, а про їхню впевненість у власній рації. Мої міркування звучать не дуже доладно, проте сенс їхній ясний.

– Мені ні. І який стосунок вони мають до Гірша?

– Припустімо, якась добре обізнане особа стало передавати ворогові інформацію – брехливу. Припустімо навіть, що ця особа діє з найкращих спонукань: одурюючи ворога, хоче допомогти своїй країні. Він налагоджує зв’язок із ворожою розвідкою, отримує за інформацію невелику винагороду, обростає певними зобов’язаннями. Він виявляється в неоднозначному становищі і, щоб уникнути прямого зрадництва, не повідомляє ворогам усю правду, але поводиться так, що вона все більше і більше вилазить назовні. Його чиста совість (точніше, те, що від неї залишилося) спокійна: «Я не зрадник, я сказав, що документ лежить у лівій шухляд». А нечиста тут як тут: «Вони вже збагнуть, що шукати, отже, треба в правій». Мені здається, що з точки зору психології, таке пояснення цілком можливе в наш освічений вік.

– Можливе, – погодився Фламбо. – Ви все пояснили: і чому Дрейфус був упевнений у своїй невинності, і чому судді були впевнені в його вині. Але це з психологічної точки зору. А з історичної ваше пояснення в жодні ворота не лізе. Адже в документі Дрейфуса (припустімо, що це його документ) містилася точна інформація.

– Та я не про Дрейфуса, – махнув рукою патер Браун.

Кафе вже спорожніло, гамір стих, але сонце не поспішало сідати: воно ніби заплуталося в гілках. Фламбо різко пересунув стілець, аж в стихлому кафе гримнуло відлуння, поклав лікті на спинку і суворо мовив:

– Ну, якщо цей Гірш щось на кшталт якогось боягузливого зрадника…

– Даремно ви їх так засуджуєте, – м’яко зауважив священик. – Не такі вже вони й винні. Просто вони не відчувають небезпеки. Як дама, яка відмовляє кавалеру, котрий запросив її на танець. Або махляр, котрий потроху відщипує від коштів, вкладених у підприємство. Їх переконали, що «трохи не рахується».

– Все одно, моєму підопічному цей учений не рівня, – випалив Фламбо. – Ні, дуель так дуель. Я полковника, мабуть, не залишу. Може, він і навіжений, але все ж ним рухає любов до батьківщини.

Патер Браун незворушно розправлявся із закусками. Його незворушність чомусь не сподобалася Фламбо.

Він підняв на священика блискучі чорні очі і вигукнув:

– Та що з вами? Дюбоску нема в чому дорікнути. Ви й його в чомусь підозрюєте?

– Друже мій, – сказав служитель Церкви з крижаним відчаєм і відклав убік виделку та ніж, – мені все здається підозрілим. Все, що сьогодні відбулося. Вся ця історія, хоч вона і розігралася на моїх очах. Кожен її епізод. Це не пересічна карна справа, де один наполовину каже правду, а інший наполовину бреше. Тут обоє… Я вам тільки-но виклав свою версію. Так ось, вона мене не влаштовує.