Джек Лондон - Білий Зуб = White Fang

Ще не скінчився день, як Білому Зубові довелося докладніше обізнатися з цим законом. Міт-Са, збираючи в лісі дрова, стрінув хлопця, якого покусав Білий Зуб. Хлопець був не один, а з товаришами. Зчинилася сварка. Усі хлопці накинулися на Міт-Са. Він потрапив у скрутне становище. З усіх боків на нього сипались удари. Білий Зуб спочатку тільки дивився. Це була справа людей, і його вона мало обходила. Але раптом він зміркував, що то б'ють Міт-Са. Він не роздумував, що йому робити. Він враз оскаженів і врізався в юрбу забіяк. Через кілька хвилин з поля бою тікали всі хлопці, доводячи кривавими слідами на снігу, що Білий Зуб не сидів там без діла. Коли Міт-Са розповів про все батькові, Сивий Бобер велів принести Білому Зубові м'яса. Він велів дати йому багато м'яса. І Білий Зуб, наївшися донесхочу, куняв коло вогню, цілком переконаний, що вірно розуміє людські закони.

Згодом Білий Зуб дізнався про право власності і про свій обов'язок охороняти власність. Від охорони тіла свого господаря до охорони його майна був один крок, і він цей крок зробив. Те, що належало Сивому Боброві, треба було захищати проти всього світу. Ради цього можна було й кусати інших людей. Це ж було не тільки блюзнірство, а й великий ризик. Люди всемогутні, і собака їм не рівня. Проте Білий Зуб ставав з ними в бій віч-на-віч, завзятий і безстрашний. У нього обов'язок брав гору над боязню, і лиходії пересвідчувалися, що добро Сивого Бобра краще не займати.

Білий Зуб швидко втямив, що злодійкуваті люди звичайно дуже полохливі і тікають за перших ознак тривоги. Білий Зуб також помітив, що скоро він зчиняв переполох, йому на поміч приходив Сивий Бобер. Білому Зубові було зрозуміло, що злодій боявся не його, а Сивого Бобра. Білий Зуб не гавкотом сповіщав про біду. Він ніколи не гавкав. Він просто кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. А що він мав сувору вдачу й не водився з собачнею, то з нього був чудовий сторож. Сивий Бобер нахваляв його і розвивав у ньому цю рису, і зрештою лютий, невгамовний, дикий норов Білого Зуба став іще лихіший.

Минали місяці, і договір між собакою й людиною дедалі міцнішав. Це був той самий давній договір, яким зв'язав себе з людиною перший вовк, що прийшов до її вогнища. І йдучи за прикладом усіх приручених вовків та диких собак, Білий Зуб з'ясував собі умови цієї угоди. Вони були прості. Він віддавав свою волю. Від людини діставав він їжу й вогонь, захист і приязнь. За те він стеріг добро свого господаря, боронив його тіло, працював на нього й повністю йому корився.

Білий Зуб служив з обов'язку й страху, а не з любові. Він не знав, що таке любов. Йому ще ніколи не доводилося любити. Кайч стала далеким спогадом.

Віддавшись людині, він не тільки забув пустелю і свій рід. Якби він знов зустрівся з Кайч, то, вірний договору, навіть ради неї не покинув би Сивого Бобра. Відданість людині була йому законом, вищим за любов до волі, до свого роду й до своєї матері.

Наставала весна. Довга подорож Сивого Бобра скінчилася. Був квітень. Білому Зубові якраз минув рік, коли він повернувся до знайомого селища і Міт-Са зняв з нього збрую. Хоч Білий Зуб не дійшов ще повного розвитку, але після Ліп-Ліпа був найбільший серед своїх однолітків. Від батька-вовка і від Кайч він успадкував силу й зріст і завбільшки був уже з дорослого собаку. Але він ще як слід не сформувався. Тіло в нього було тонке, довгасте і більш жилаве, ніж м'ясисте. Шерсть він мав сіру, чисто вовчу, і на вигляд був справжній вовк. Домішка собачої крові, якою наділила його Кайч, не позначилася на ньому фізично, але характер його формувався не без її участі.

Він блукав по селищу і зі спокійним задоволенням впізнавав людей, яких він там бачив до подорожі. Зустрічав він тут і щенят, що попідростали за цей час, і дорослих собак, які тепер не здавалися йому такими великими й страшними. Він уже їх майже не боявся і походжав серед зграї з легкою безтурботністю. Це почуття було для нього нове й приємне.

У селищі жив старий сивий пес Безік. Раніш йому треба було тільки вискалити зуби, як Білий Зуб, зіщулившись від страху, чимдуж тікав.

Від нього Білий Зуб довідався колись про всю свою нікчемність і саме після зустрічі з Безіком почув тепер у собі велику переміну. Тим часом як Безік з літами все слабішав, Білий Зуб тільки вбивався в силу.

Білий Зуб випадково дізнався про свої нові взаємини з собачим світом. Це сталося тоді, коли індіанці розбатовували щойно забитого лося. Він потягнув собі копито й кусок ноги, на якій було ще трохи м'яса. Відбігши від собак, що гризлися за кожну кістку, він заховався в кущах і взявся було їсти, коли раптом на нього накинувся Безік. Недовго думаючи, Білий Зуб двічі куснув його й відскочив геть. Безік був украй здивований зухвальством і швидкістю атаки. Він стояв і спантеличено дивився на Білого Зуба й на сиру червону кістку, що лежала між ними.