Джек Лондон - Білий Зуб = White Fang

Серед звірів своєї породи Білий Зуб вирізнявся неабияким розвитком, і все ж кругозір його був не такий широкий, щоб охопити й другий берег Мекензі. Він і гадки не мав, що люди могли опинитися по той бік річки. Коли б ця пригода трапилася з ним пізніше, коли він постаршав і набрався досвіду, більше поблукав по світу й ближче познайомився з різними річками й слідами, може, це й спало б йому на думку. Але такої сили розуму він мав дійти тільки згодом.

Поки що ж він сліпо біг уперед, тримаючись лише одного берега річки.

Він біг цілу ніч, долаючи в темряві всілякі перешкоди. Вони його затримували, але страху не наганяли. Опівдні наступного дня, коли він промчав без спочинку тридцять годин, навіть його залізне тіло стомилося. Тільки завзяття поривало його далі. Він уже сорок годин нічого не їв і ослаб з голоду. Часте поринання в крижану воду теж далося взнаки. Його розкішна шуба була геть заболочена. Широкі лапи були розбиті й подряпані до крові. Він почав шкутильгати і дедалі шкутильгав дужче. А тут ще, як на гріх, небо заволокли хмари й пішов сніг – мокрий сніг, який танув під його лапами і налипав на них. Він запнув повітря непроглядною завісою, застелив усі нерівності землі, і бігти стало ще важче й болячіше.

Сивий Бобер збирався на ту ніч отаборитися по лівий бік Мекензі, бо в тому напрямі плем'я мало розпочати полювання. Але ще засвітло його дружина Клу-Куч угледіла на правому березі лося, що прийшов на водопій. Якби лось не спустився до річки, якби Міт-Са, керуючи човном, не збився через сніг з дороги, якби Клу-Куч не вгледіла лося, а Сивий Бобер влучним пострілом не вбив його, то все склалося б інакше. Сивий Бобер не спинився б на правому березі. Білий Зуб побіг би далі і зрештою або загинув би, або знайшов диких братів і до кінця днів своїх лишився б таким самим вовком, як вони.

Запала ніч. Сніг посипався густіше. Білий Зуб, тихенько скиглячи і спотикаючись, біг уперед. Раптом він натрапив на свіжі сліди, такі свіжі, що відразу впізнав їх. Заскавчавши з радості, він подався від берега до лісу. До нього долетіли звуки табору. Він побачив яскраве полум'я вогнища, Клу-Куч, яка поралася коло вечері, і Сивого Бобра. Сивий Бобер сидів навпочіпки біля вогню і їв шматок сирого сала. У людей було свіже м'ясо!

Білий Зуб знав, що дістане прочуханки. На саму думку про це він аж пригнувся до землі й наїжився. Проте рушив далі. Він ненавидів побої, боявся їх, але знав, що лупцювання не минути. Проте він знав, що в таборі він грітиметься коло вогню, буде під захистом людей і в гурті, хай у ворожому, а все ж не сам.

Скоцюрбившись, він поповз до вогню. Сивий Бобер побачив його й перестав їсти. Білий Зуб ліз дуже повільно, плазом, принижений, улесливий, покірний. Він посувався прямо до Сивого Бобра, і кожен рух для нього був справжньою мукою. Нарешті він простягся коло ніг господаря, душею й тілом здаючись на його ласку. Зі своєї волі він прийшов до вогнища людини й під її владу. В очікуванні покарання Білий Зуб увесь тремтів. Рука над ним зробила порух. Він мимохіть пригнувся під неминучим ударом. Але його не вдарили. Він глянув крадькома вгору. Сивий Бобер надвоє розломив кусок сала. Сивий Бобер половину простягнув йому!

Дуже обережно і навіть підозріло він обнюхав дарунок, а тоді почав їсти. Сивий Бобер наказав принести м'яса Білому Зубові і, поки той їв, відганяв собак. Вдячний і задоволений, Білий Зуб розлігся коло ніг Сивого Бобра й почав дрімати, мружачи очі на теплий вогонь. Він був спокійний, що завтра йому вже не доведеться безпорадно блукати холодним похмурим лісом. Він буде в людському таборі, серед людей, яким він віднині вручав свою долю.

У половині грудня Сивий Бобер вирушив у подорож угору по Мекензі разом з Міт-Са й Клу-Куч. За великими саньми, що їх тягли куплені й позичені собаки, Сивий Бобер ішов сам. А другі, менші, він доручив Міт-Са, і в них були запряжені щенята. Малі санки були взяті більше для забави, ніж для діла, але Міт-Са не тямив себе від щастя, почуваючи, що він працює вже як справжній дорослий чоловік. Він таки потроху привчався поганяти й муштрувати собак, а щенята призвичаювалися ходити в упряжі. Та від цих санок була й певна користь, бо на них поклали фунтів двісті речей та харчів.

Білий Зуб уже бачив собак у збруї і не дуже пручався, коли його запрягали. На шию йому наділи набитий мохом хомут, прикріплений двома посторонками до ременя, який охоплював йому груди й спину. А від цього ременя йшов довгий мотуз, прив'язаний до саней.