Джек Лондон - Білий Зуб = White Fang

Восени, коли дні покоротшали і почав уже дошкуляти мороз, Білому Зубові трапилася нагода втекти на волю. В індіанському таборі вже кілька днів була страшенна метушня. Літня стоянка кінчилася, і все плем'я, складаючи пожитки, ладналося на осіннє полювання. Білий Зуб пильно стежив за людьми і, коли побачив, що вони згортають намети й вантажать човни, зрозумів, що це значить. Човни відпливали один по одному, і деякі з них уже зникли з очей.

Білий Зуб твердо вирішив не йти за людьми, і з першою ж нагодою він утік до лісу.

Там, у річці, що вже бралася кригою, він заховав свої сліди і, забравшись у глиб хащі, став чекати. Білий Зуб то засинав, то знову прокидався. Так минуло кілька годин. Нараз його розбудив голос Сивого Бобра, який шукав його. Чутно було ще й інші голоси. Його шукала й жінка Сивого Бобра, і син Міт-Са.

Білий Зуб тремтів від страху. Його так і поривало вилізти зі схованки, але він притлумив своє бажання. Невдовзі голоси завмерли вдалині, і він виповз з-під куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лісі вже смеркало. Він почав бігати і гратися серед дерев, тішачись, що опинився на волі. І раптом його огорнуло почуття самотності. Він сів і замислився, вслухаючись у лісову тишу. Вона його бентежила. Ані поруху, ані звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигає на нього якась невидима небезпека. У величезних стовбурах дерев і в їх чорних тінях таїлося щось грізне.

До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого міг би притулитися Білий Зуб. Мороз хапав його за лапи, і він почав їх підіймати: то одну, то другу. Потім поклав на них свій кудлатий хвіст, і в ту мить йому щось примріялося. У цьому не було нічого дивного. Перед його внутрішнім зором пропливли спомини. Він знову побачив людське селище, намети, яскраві вогнища. Почув верескливі жіночі скрики, грубі чоловічі голоси і собаче гарчання. Він був голодний і пригадав шматки м'яса та риби, що йому давали. А тут не було м'яса. Тут не було нічого, крім грізної німої тиші, а нею не наїсишся.

Неволя розніжила його. Залежність від людини ослабило його енергію. Він забув, як це воно – дбати про себе. Над ним спускалася ніч. Він звик до гомону і метушні в таборі, до безнастанної зміни зорових і слухових вражень. А тут нічого було робити, нічого було розглядати й слухати. Він намагався піймати хоч що-небудь, що порушувало б мертву тишу. Його гнітила бездіяльність і передчуття чогось лихого й неминучого.

Раптом він здригнувся. Щось величезне й безформне майнуло в нього перед очима. То місяць, позривавши зі свого обличчя хмари, кинув тінь від дерева. Заспокоївшись, Білий Зуб тихенько заскавчав, але зразу ж затих, щоб його часом не почуло якесь із навислих над ним страхіть.

Під тиском нічного холоду в нього над головою лунко затріщало дерево. Білий Зуб злякано завив. Не тямлячи себе від страху, він шалено помчав до табору. Його гнало непереможне бажання знов опинитися під охороною людини. Ніздрі йому лоскотав уже запах диму. У вухах бринів знайомий гомін. Він вибіг з лісу на залиту місяцем галявину, де не було ні мороку, ні тіней. Але очі його не побачили привітного селища. Він зовсім забув, що люди пішли звідти.

Його скажений біг урвався. Бігти було нікуди. Він понуро побрів по спустошеному табору, обнюхуючи купи сміття та всякий мотлох. Він був би радий, коли б у нього полетів камінь, кинутий розлюченою жінкою; був би щасливий, коли б важка рука Сивого Бобра гнівно опустилася йому на спину; з охотою зустрівся б із самим Ліп-Ліпом і з усією зграєю полохливих гавкунів.

Він прийшов на те місце, де недавно стояло житло Сивого Бобра, сів на задні лапи і задер до місяця морду. Горло йому болісно стислося, паща розкрилася, і в одчайдушному крикові вилилась уся його самотність і страх, журба за матір'ю, усі минулі боліщі, незгоди й передчуття майбутніх бід і мук. Це було протяжне вовче виття, голосне й жалібне – перше справжнє виття Білого Зуба.

Світанок розвіяв його страхи, але нагнав ще більшу тугу. Сидячи на голій землі, яка так недавно була густо заселена, він почував себе зовсім самотнім. Недовго думаючи, він завернув у ліс і побігуздовж річки вниз за водою. Він біг цілий день. Ні разу не сів відпочити. Неначе для того й на світ народився, щоб весь час бігти. Його залізне тіло не знало втоми; а коли вона нарешті прийшла, то спадкова безмірна терплячість надала йому свіжих сил і понесла його тіло вперед.

Там, де річка вливалася в урвисті береги, він обминав їх, видираючись на високі гори. Маленькі річки й потоки, що впадали в Мекензі, перепливав або переходив убрід. Часто йому доводилося бігти по ще тоненькій льодовій корі, він не раз провалювався й боровся за життя з холодною бистриною і весь час шукав стежки людей, які вели б від річки в глиб країни.