Джек Лондон - Білий Зуб = White Fang

Час від часу то одне, то друге собача зчиняло бунт проти Білого Зуба, але він швиденько втихомирював їх. Для нього це було лише зайвою вправою. Він пильно оберігав свою самотність і не раз вступав за неї до бою. Але такі бої кінчалися швидко. Собаки не могли змагатися з ним. Він заподіював рани супротивнику, не давши йому отямитися, і собака, ще навіть не вплутавшись у бійку, уже весь був заюшений кров'ю.

Білий Зуб муштрував своїх товаришів так само суворо, як люди свою упряжку. Він ні в чому їм не потурав. Вимагав до себе беззаперечної пошани. Між собою вони могли робити що завгодно. До цього йому було байдуже. Аби вони давали йому спокій, звертали з дороги, коли він з'являвся серед них, і визнавали його владу. Досить було комусь із них вишкірити зуби або настовбурчити шерсть, як він наскакував, лютий і безжальний, і вмить доводив неслухняному його провину.

Він був страшний тиран. Його влада була тверда мов криця. Він безпощадно гнобив усе кволе. Недарма в дні далекого дитинства він провадив запеклу боротьбу за існування. Удвох із матір'ю, самотні й безпомічні, вони дбали самі за себе й вижили серед жорстокої пустелі. І недарма він навчився причаюватися, коли повз нього проходив хтось сильніший. Він утискав кволого, але поважав дужого. І коли Сивий Бобер зустрічав під час своєї довгої подорожі стоянки інших людей, Білий Зуб ходив поміж чужими дорослими собаками тихо і сумирно.

Так спливали місяці. Сивий Бобер усе ще був у дорозі. Від довгої путі й натужної праці в упряжі Білий Зуб тільки міцнішав тілом, а розумом він теж сягнув далеко. Він уже досконало знав той світ, у якому жив. Погляди його були суворі й матеріалістичні. Світ здавався йому жорстоким і брутальним, без теплоти, без ласки, без любові й ніжності.

Він не почував прихильності до Сивого Бобра. Сивий Бобер був немилосердний. Білий Зуб охоче визнав його владу, але вона спиралася на розумову перевагу й грубу силу. У самій істоті Білого Зуба щось потребувало такої влади, бо інакше він не повернувся б із пустелі до людини, щоб схилити перед нею голову. Але в його душі були глибини, яких іще ніхто не зміряв. Добре слово, ласкавий дотик Сивого Бобра, можливо, й знайшли б у них відгук. Але Сивий Бобер ніколи не гладив його, ніколи не казав привітних слів.

Це було йому не властиво. Сивий Бобер був дикун і правив по-дикунському Він чинив правосуддя дрючком, карав за провину болючими ударами і нагороджував за послугу не милістю, а тільки звільненням від кари.

Білий Зуб навіть не уявляв собі, скільки щастя могла б дати йому людська рука. Він не любив людських рук, не довіряв їм. Правда, вони іноді приносили м'ясо, але частіше біль. Краще було держатися від них якнайдалі. Вони шпурляли каміння й дрючки, шмагали батогом, били кулаками і торкалися його лише для того, щоб ущипнути, вдарити або штовхнути. У стрічних селищах він здибувався з дітьми й пересвідчився, що їхні руки теж жорстокі. Раз один крихітний хлопець ледве не вибив йому око. Після того він став боятися дітей. Він їх ненавидів. Коли вони підходили зі своїми лиходійними руками, він забирався геть.

Одного разу Білий Зуб, повставши проти зла від людських рук, трохи зламав установлений Сивим Бобром закон, який гласив, що покусати людину – непрощенний злочин. Це трапилось у селищі коло Великого Озера Рабів. За звичаєм усіх собак, в кожному селищі Білий Зуб шукав чого-небудь поїсти. Якийсь хлопець рубав сокирою мерзлу лосину, і на всі боки летіли в сніг шматочки м'яса. Білий Зуб спинився і почав їх підбирати. Тоді хлопець поклав сокиру і схопив здоровенного дрючка. Білий Зуб устиг відскочити, й дрючок у нього не влучив. Хлопець погнався за ним. І Білий Зуб, не знаючи ходів і виходів у чужому селищі, зненацька опинився між двома наметами, притиснутий до великого земляного валу.

Діватися було нікуди. Єдиний вихід загородив хлопець. З дрючком напоготові він наступав на загнану в закутень жертву. Білий Зуб скипів. Він весь наїжився і загарчав. У ньому було ображене почуття справедливості. Він знав закон добування їжі. Усі обрубки м'яса належали собаці, який знайшов їх. Він не зробив нічого поганого, нічого беззаконного, а хлопець намірявся його бити. Білий Зуб і сам не знав, як усе сталося. Він просто оскаженів від люті. Усе зчинилося на диво швидко. Хлопець і незчувся, як уже лежав на снігу з прокушеною рукою, в якій допіру був дрючок.

Білий Зуб розумів, що порушив закон. Він вп'явся зубами в тіло людини і тепер не смів сподіватися нічого, крім страшної кари. Він побіг до свого господаря і припав йому до ніг, шукаючи захисту. Покусаний хлопець і його батьки теж прийшли до Сивого Бобра і зажадали розправи над злочинцем. Але вони нічого не добилися. Сивий Бобер заступився за Білого Зуба. Боронили його і Міт-Са і Клу-Куч. Прислухаючись до сварки і стежачи за гнівними рухами людей, Білий Зуб догадався, що вчинок його виправдано. І тут йому стало зрозуміло, що між людьми є різниця. Від своїх господарів він мусив усе приймати покірно – і справедливість, і кривду. Але зовсім не повинен був терпіти несправедливість чужих людей. Він мав право відповідати на неї зубами. І це теж був закон людей.