Джек Лондон - Білий Зуб = White Fang

І з того дня Білий Зуб запам'ятав, що право карати боги залишають собі, а тварин цього права позбавляють.

Уночі, коли все стихло, Білий Зуб згадав матір і затужив за нею. Він тужив так одверто, що розбудив Сивого Бобра, і той знову побив його. З того дня Білий Зуб сумував уже мовчки. І тільки забрівши сам на узлісся, він давав волю своїй журбі і жалібно вив на весь голос.

Під ту пору, розхвильований спогадами про печеру й рідну річку, він напевне втік би в пустелю, коли б не любов до матері. Він бачив, як люди вирушали на полювання й поверталися назад. Так само й вона могла повернутися. І, чекаючи її, він терпів неволю.

Та неволя не так уже й гнітила його. У ній багато було й цікавого. Завжди траплялося щось несподіване. Не було кінця-краю дивам, що їх творили люди, і на все він дивився з захватом. Крім того, він навчився догоджати Сивому Боброві. Покори, неухильної, сліпої покори вимагали від нього; в нагороду за це не били, і життя можна було сяк-так терпіти.

Іноді навіть Сивий Бобер сам кидав йому шматок м'яса і відганяв собак, щоб він спокійно міг попоїсти. Такий шматок м'яса мав для Білого Зуба велику ціну, далеко більшу, ніж десять шматків з рук жінок. Сивий Бобер ніколи не гладив і не пестив його. Проте чи його важка рука, чи справедливість, чи безперечна сила впливали на Білого Зуба, тільки невдовзі він і його похмурий господар заприязнилися.

Непомітно, підступом, то з допомогою дрючка, то каменя, то кулака сковували Білого Зуба кайдани неволі.

Інстинкт, який споконвіку жене вовків до людського вогнища, розвивається швидко. Розвивався він і в Білому Зубові. І потроху життя в індіанському селищі, попри всі його злигодні, ставало йому все миліше. Але сам він не підозрював цього. Він тужив за матір'ю, мріяв про побачення з нею і палко жадав опинитися знову на волі.

Ліп-Ліп так отруював життя Білому Зубові, що той робився ще лихіший, ніж мав би бути за своєю вовчою натурою. Скаженість взагалі була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навіть серед людей ішла слава про його злостивість. Що б не сталося в таборі – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жінка, в якої вкрадено м'ясо, – кожен знав, що винен Білий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такої поведінки. Вони бачили тільки, як він поводиться, а поводився він погано. Білий Зуб був пролаза і злодій, капосник і забіяка. Роздратовані жінки кричали йому просто в вічі, що він паскудний вовк і що такому не минути лиха; а він лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тільки в нього щось пожбурять.

І ось, живучи в густо населеному таборі, він відчув, що від нього всі відцуралися. Усі молоді собаки були заодно з Ліп-Ліпом. Між ними й Білим Зубом помічалася велика різниця. Може, вони вчували в ньому дикого лісовика й інстинктивно ненавиділи його, як свійські собаки ненавидять вовків. В усякому разі вони, так само як і Ліп-Ліп, не давали йому спокою.

Почавши з Білим Зубом війну, вони знаходили підстави не припиняти її. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; і, слід віддати належне, він з лишком віддячував їм за все. У поєдинку він багатьох з них подолав би, але ця втіха була для нього недоступна. Щойно він починав бійку з кимось із супротивників, як умить, ніби за сигналом, з усіх кінців табору збігалися собачата й кидались на нього всі разом.

Ворогуючи з собачою зграєю, він засвоїв два важливі правила: як боронитися при масовому нападі і як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивникові найбільшої шкоди. Устояти на ногах під натиском цілого гурту – значило лишитися жити, і Білий Зуб знав, як це робиться. Він, наче кіт, умів триматися на ногах. Навіть великі важкотілі собаки не могли підім'яти його під себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбік, чи назад, лапи вовка завжди були повернуті до матері-землі.

Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наїжуються, напружено й поважно виступають. А Білий Зуб не визнавав таких підготувань у поєдинку, бо при найменшій затримці налітала вся зграя собачат. Тож він мусив швиденько зробити своє діло й забиратися геть. Він не попереджав ворога про свої наміри. Не даючи йому й опам'ятатися, він наскакував, кусав і рвав за одну мить. Отак він навчився вражати швидко й жорстоко. Крім того, зрозумів, як багато важить несподіванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш ніж воно збагне, що діється, – то це вже майже перемога.