Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф - Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Нільс підібрався до самого дзеркала і ткнувся в нього носом. Так, це він, Нільс. Тільки був він тепер завбільшки з горобця.

«Треба знайти гнома, – вирішив Нільс. – Може, гном просто пожартував?»

Нільс сповз по ніжці крісла на підлогу й обнишпорив всі закутки. Він заліз під лаву, під шафу, – зараз йому це було неважко, – заліз навіть у мишачу нірку, проте гнома ніде не було.

Лишалася ще надія – гном міг сховатися на подвір’ї.

Нільс вибіг у сіни. Де ж його черевики? Вони мають стояти біля дверей. І сам Нільс, і його батько з матір’ю, і всі селяни в Вестменхезі, та й у всіх селах Швеції, завжди залишають свої черевики біля порога. Адже черевики дерев’яні. В них ходять тільки по вулиці, а вдома знімають.

Та як же він, такий маленький, впорається тепер зі своїми величезними, важкими черевичищами?

І тут Нільс побачив перед дверима пару крихітних черевичків. Спочатку він зрадів, а потім злякався. Якщо гном зачарував навіть черевики, отже, він і не збирається зняти закляття з Нільса!

Ні, ні, треба якнайшвидше знайти гнома! Треба просити його, благати! Ніколи, ніколи більше Нільс нікого не скривдить! Він стане найслухнянішим, найзразковішим хлопчиком…

Нільс сунув ноги в черевички і прослизнув у двері. Добре, що вони були прочинені. Інакше хіба зміг би він дотягнутися до клямки й відсунути її!

Біля ґанку, на старій дубовій дошці, перекинутій через калюжу, стрибав горобець. Щойно горобець побачив Нільса, він застрибав ще швидше й зацвірінькав на все своє гороб’яче горло. І – диво дивне! – Нільс його чудово розумів.

– Подивіться-но на Нільса! – кричав горобець. – Подивіться-но на Нільса!

– Кукуріку! – весело закричав півень. – Скиньмо його в ріку!

А кури залопотіли крилами й навперебій закудкудакали:

– Так йому й треба! Так йому й треба!

Гуси обступили Нільса зусібіч і, витягуючи шиї, шипіли йому у вухо:

– Хорош-ший! Оце ж бо вже хорош-ший! Що, боїш-шся тепер? Боїш-шся?

І вони клювали його, щипали, дзьобали, смикали за руки й за ноги.

Бідолашному Нільсу добряче перепало б, якби в цей час на подвір’ї не з’явився кіт. Помітивши кота, кури, гуси та качки відразу ж кинулися врізнобіч й почали порпатися в землі з таким виглядом, ніби їх нічого на світі не цікавить, окрім черв’яків та торішніх зерен.

А Нільс зрадів коту, як рідному.

– Любий котику, – сказав він, – ти знаєш всі закутки, всі дірки, всі нірки на нашому подвір’ї. Будь ласкавий, скажи, де мені знайти гнома? Адже він не міг далеко піти.

Кіт відповів не одразу. Він сів, обвив хвостиком передні лапки й глянув на хлопчика. Це був здоровецький чорний кіт, з великою білою цяткою на грудях. Його гладка шерстка аж вилискувала на сонці. Вигляд у кота був цілком доброзичливий. Він навіть втягнув свої кігті й примружив очі з вузесенькою жовтою смужечкою посередині.

– М-р-р, м-р-р! Я, звісно, знаю, де знайти гнома, – заговорив кіт ласкавим голосом. – Та ще невідомо, скажу я тобі чи ні…

– Котику, котику, золотий ротику, ти повинен мені допомогти! Хіба ж ти не бачиш, що гном мене зачарував?

Кіт трішечки розплющив очі. В них спалахнув зелений лихий вогник, та муркотів кіт і досі лагідно.

– Це за що ж я повинен тобі допомагати? – сказав він. – Може, за те, що ти запхнув мені у вухо осу? Чи за те, що ти підпалив мені шерсть? Чи за те, що ти щодня смикав мене за хвоста? Га?

– А я й зараз можу смикнути тебе за хвоста! – закричав Нільс. І, забувши про те, що кіт разів у двадцять більший за нього самого, ступив крок уперед.

Що тут трапилося з котом! Очі в нього загорілися, спина вигнулася, шерсть стала дибки, з м’яких пухнастих лапок вилізли гострі кігті. Нільсу навіть здалося, що це якийсь небачений дикий звір вискочив з лісових нетрів. Проте Нільс не відступив. Він зробив іще крок… Тоді кіт одним стрибком збив з ніг Нільса і притис його до землі передніми лапами.

– Допоможіть, допоможіть! – заверещав Нільс щосили.

Але голосок у нього був тепер мов у мишеняти. Та й нікому було його рятувати.

Нільс зрозумів, що йому настав кінець, і від жаху заплющив очі.

Раптом кіт втягнув пазурі, випустив Нільса з лап і сказав:

– Гаразд, на перший раз досить. Якби твоя мати не була такою доброю господинею і не поїла мене вранці й ввечері молочком, тобі було б непереливки. Заради неї я залишу тебе в живих.

З цими словами кіт повернувся й спокійнісінько пішов геть, тихенько муркочучи, як і годиться доброму домашньому котові.

А Нільс встав, обтрусив зі шкіряних штанців бруд й поплентався в кінець двору. Там він видерся на виступ кам’яної огорожі, всівся, звісивши крихітні ноги в крихітних черевичках, і задумався.