Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф - Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Нільс ледве не кинувся обіймати Мартіна. Щоправда, він ніколи раніше не куштував сирої риби. Та що вдієш, треба звикати! Іншої вечері не дістанеш.

Він помацав у кишенях, шукаючи свій складаний ніж. Він, як завжди, лежав з правого боку, тільки став завбільшки із шпильку, – втім, саме по кишені.

Нільс розкрив ножа й почав потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум і плескіт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикі гуси.

– Гляди, не вибовкай, що ти людина, – шепнув Нільсу Мартін й виступив наперед, шанобливо вітаючи зграю.

Тепер можна було роздивитися як слід усю компанію. Варто визнати, що красою вони не вирізнялися, ці дикі гуси. І зростом не вийшли, і вбранням не могли похвалитися. Всі як на підбір сірі, наче пилом притрушені, – хоч би у когось однісінька біла пір’їнка!

А ходять-то як! Підстрибом, підскоком, ступають куди попало, не дивлячись під ноги.

Мартін від подиву навіть розвів крилами. Хіба ж так ходять порядні гуси? Ходити треба повільно, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А ці шкандибають, наче кульгаві.

Попереду всіх виступала стара-престара гуска. Ох, і що це була за красуня! Шия тонесенька, з-під пір’я кістки стирчать, а крила ніби хтось обгриз. Зате її жовті очі блищали, мов дві палаючі жаринки. Всі гуси шанобливо дивилися на неї, не сміючи заговорити, поки гуска перша не скаже своє слово.

Це була сама Акка Кебнекайсе, проводирка зграї. Сто разів вже водила вона гусей з півдня на північ і сто разів поверталася з ними з півночі на південь. Кожен кущик, кожен острівець на озері, кожну галявину в лісі знала Акка Кебнекайсе. Ніхто не вмів вибрати місце для ночівлі краще, ніж Акка Кебнекайсе; ніхто не вмів краще, ніж вона, сховатися від хитрих ворогів, що підстерігають гусей в дорозі.

Акка довго роздивлялася Мартіна від кінчика дзьоба до кінчика хвоста й нарешті сказала:

– Наша зграя не може приймати до себе аби кого. Всі, кого ти бачиш перед собою, належать до кращих гусячих сімейств. А ти навіть літати як слід не вмієш. Що ти за гусак, якого роду й племені?

– Моя історія не довга, – сумно сказав Мартін. – Я народився торік в містечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нільсону – в сусіднє село Вестменхег. Там я й жив до сьогоднішнього дня.

– Як же ти набрався хоробрості летіти з нами? – запитала Акка Кебнекайсе.

– Ви назвали нас жалюгідними курками, і я вирішив довести вам, диким гусям, що й ми, домашні гуси, на щось здатні, – відповів Мартін.

– І на що ж ви, домашні гуси, здатні? – знову запитала Акка Кебнекайсе. – Як ти літаєш, ми вже бачили, та, може, ти відмінний плавець?

– І цим я не можу похвалитися, – сумно сказав Мартін. – Мені доводилося плавати тільки в ставку за селом, але, правду кажучи, цей ставок хіба що трохи більший від найбільшої калюжі.

– Ну, тоді ти, певно, майстер стрибати?

– Стрибати? Жоден поважаючий себе домашній гусак не дозволить собі стрибати, – сказав Мартін.

І раптом спохватився. Він згадав, як кумедно підстрибують дикі гуси, й зрозумів, що бовкнув зайве.

Тепер Мартін був упевнений, що Акка Кебнекайсе зараз же прожене його зі своєї зграї.

Але Акка Кебнекайсе сказала:

– Мені до вподоби твоя сміливість, що ти говориш так сміливо. Хто сміливий, той буде вірним товаришем. Ну, а навчитися тому, чого не вмієш, ніколи не пізно. Якщо хочеш, залишайся з нами.

– Дуже хочу! – відповів Мартін. Раптом Акка Кебнекайсе помітила Нільса.

– А це ще хто з тобою? Таких, як він, я ніколи не бачила.

Мартін знітився на мить.

– Це мій товариш… – невпевнено мовив він. Тут Нільс виступив вперед і рішуче заявив:

– Мене звати Нільс Хольгерсон. Мій батько – Хольгер Нільсон – селянин, і дотепер я був людиною, але сьогодні вранці…

Договорити йому не вдалося. Щойно він вимовив слово «людина», гуси позадкували й, витягнувши шиї, вороже зашипіли, заґелґотали, залопотіли крилами.

– Людині не місце серед диких гусей, – сказала стара гуска. – Люди були, є й будуть нашими ворогами. Ти повинен негайно покинути зграю.

Тепер вже Мартін не втримався і втрутився:

– Але ж його і людиною-то не назвеш! Погляньте, який він маленький! Я ручаюся, що він не заподіє вам ніякого лиха. Дозвольте йому лишитися хоча б на одну ніч.

Акка пильно глянула на Нільса, потім на Мартіна й нарешті сказала:

– Наші діди, прадіди і прапрадіди заповідали нам ніколи не довірятися людині, байдуже, маленька вона чи велика. Та якщо ти ручаєшся за нього, то так і бути – сьогодні хай він залишиться з нами. Ми заночуємо на великій крижині посеред озера. А завтра вранці він повинен покинути нас.