Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф - Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

І дикі гуси помітили це.

– Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! – закричали вони.

– Що вам від мене потрібно? – запитала гуска, що летіла попереду всіх.

– Білий відстає!

– Він повинен знати, що летіти швидко легше, аніж повільно! – крикнула гуска, навіть не озирнувшись.

Мартін намагався сильніше й частіше змахувати крилами, та втомлені крила обважніли й тягнули його вниз.

– Акко! Акко Кебнекайсе! – знову закричали гуси.

– Що вам потрібно? – відгукнулася стара гуска.

– Білий не може летіти так високо!

– Він повинен знати, що летіти високо легше, аніж летіти низько! – відповіла Акка.

Бідний Мартін напружився з останніх сил. Але крила у нього зовсім ослабли й ледве тримали його.

– Акко Кебнекайсе! Акко! Білий падає!

– Хто не може літати, як ми, хай сидить вдома! Перекажіть це білому! – крикнула Акка, не сповільнюючи лету.

– Й справді, краще б нам сидіти вдома, – прошепотів Нільс й міцніше вчепився за шию Мартіна.

Мартін падав, як підстрелений.

Щастя ще, що дорогою їм трапилася якась зачахла верба. Мартін зачепився за верхівку дерева й повис серед гілок. Так вони й висіли. Крила у Мартіна обм’якли, шия теліпалася, як ганчірка. Він геть засапався й дихав широко роззявляючи дзьоба, наче хотів захопити якнайбільше повітря.

Нільсу стало шкода Мартіна. Він навіть спробував його втішити.

– Любий Мартіне, – сказав Нільс лагідно, – не журися, що вони тебе покинули. Ну поміркуй сам, куди тобі з ними змагатися! Давай краще повернемося додому!

Мартін і сам розумів: треба б повернутися. Але йому так хотілося довести всьому світу, що й домашні гуси чогось варті!

А тут ще цей осоружний хлопчисько зі своїми втішаннями! Якби він не сидів у нього на шиї, Мартін, може, й долетів би до Лапландії.

Злість одразу додала Мартіну сил. Він замахав крилами з такою люттю, що відразу піднявся мало не до самісіньких хмар і незабаром наздогнав зграю.

На його щастя, почало сутеніти.

На землю лягли чорні тіні. З озера, над яким пролітали дикі гуси, піднімався туман.

Зграя Акки Кебнекайсе спустилася на ночівлю.

Щойно гуси торкнулися піщаного берега, вони відразу полізли у воду. На березі лишилися гусак Мартін і Нільс.

Як з крижаної гірки, Нільс з’їхав зі слизької спини Мартіна. Нарешті він на землі! Нільс розправив затерплі руки й ноги і подивився довкола.

Зима тут відступала повільно. Все озеро було ще скуте кригою, й лише біля берегів проступила вода – темна й блискуча.

До самісінького озера чорною стіною підступали високі ялини. Всюди сніг вже розтанув, але тут, біля корявих, зрослих коренів, сніг все ще лежав щільним товстим шаром, ніби ці могутні ялини силою утримували біля себе зиму.

Сонце вже зовсім сховалося.

З темної глибини лісу долинало якесь потріскування й шурхіт.

Нільсу стало моторошно.

Як же далеко вони залетіли! Тепер, якщо Мартін навіть і захоче повернутися, їм все одно не знайти дороги додому… Та все-таки Мартін молодець!.. Але що ж це з ним?

– Мартіне! Мартіне! – погукав Нільс.

Мартін не озивався. Він лежав, як неживий, розпластавши по землі крила й витягнувши шию. Очі його були оповиті каламутною плівкою. Нільс злякався.

– Любий Мартіне, – сказав він, нахилившись над гусаком. – Ковтни-но води! Побачиш, тобі відразу стане легше.

Але гусак навіть не ворухнувся. Нільс похолов від страху…

Невже Мартін помре? Адже у Нільса не було тепер жодної близької душі, окрім цього гусака.

– Мартіне! Ну ж бо, Мартіне! – тормосив його Нільс. Гусак наче не чув його.

Тоді Нільс обхопив Мартіна обома руками за шию й потягнув до води.

Це була нелегка справа. Гусак був найкращим в їхньому господарстві, й мати розгодувала його на славу. А Нільса зараз ледь від землі видно. І все-таки він дотягнув Мартіна до озера й встромив його голову прямо в студену воду.

Спершу Мартін лежав нерухомо. Та ось він розплющив очі, зробив ковток-другий й насилу звівся на лапи. З хвилину він постояв, хитаючись з боку на бік, потім по самісіньку шию заліз в озеро й повільно поплив між крижинами. Раз у раз він занурював дзьоб у воду, а потім, задерши голову, жадібно ковтав водорості.

«Йому пощастило, – з заздрістю подумав Нільс, – а я ж теж від ранку не мав ані крихти в роті».

Цієї миті Мартін підплив до берега. У дзьобі в нього був затиснутий маленький червоноокий карасик.

Гусак поклав рибину перед Нільсом і сказав:

– Вдома ми не були з тобою друзями. Але ти допоміг мені в біді, і я хочу віддячити тобі.