Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф - Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Потім з гущавини вилетів четвертий гусак, п’ятий, шостий… Смірре кидався від одного до іншого. Очі в нього почервоніли, язик висолопився набік, руда блискуча шерсть скуйовдилася. Від злості й голоду він нічого вже не бачив; він кидався на сонячні плями й навіть на свою власну тінь.

Смірре був немолодий, досвідчений лис. Собаки не раз гналися за ним по п’ятах, і не раз повз його вуха зі свистом пролітали кулі. І все-таки ніколи Смірре не почувався так кепсько, як цього ранку.

Коли дикі гуси побачили, що Смірре зовсім знесилів й, ледве дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили свою гру.

– Тепер ти довго пам’ятатимеш, як зачіпатися зі зграєю Акки Кебнекайсе! – прокричали вони на прощання й зникли за лісовою гущавиною.

А в цей час білий гусак Мартін підлетів до Нільса. Він обережно підчепив його дзьобом, зняв з гілки і попрямував до озера.

Там на великій крижині вже зібралася вся зграя. Побачивши Нільса, дикі гуси радісно заґелґотали й залопотіли крилами. А стара Акка Кебнекайсе виступила вперед і сказала:

– Ти перша людина, від якої ми бачили добро, і зграя дозволяє тобі лишитися з нами.

П’ять днів летів вже Нільс з дикими гусьми. Тепер він не боявся впасти, а спокійно сидів на спині Мартіна, поглядаючи направо й наліво.

Синьому небу не має кінця-краю, повітря легке, прохолодне, ніби в чистій воді в ньому купаєшся. Хмари наввипередки мчать за зграєю: то наздоженуть її, то відстануть, то зіб’ються докупи, то знову розбіжаться, як ягнята по полю.

А то раптом небо спохмурніє, затягне чорними хмарами, і Нільсу здається, що це не хмари, а якісь величезні вози, навантажені мішками, бочками, казанами, сунуть з усіх боків на зграю. Вози з гуркотом зіштовхуються.

З мішків сиплеться великий, як горох, дощ, з бочок і казанів ллється вода.

А потім знову, куди не кинь оком, – відкрите небо, блакитне, чисте, прозоре. І земля внизу вся як на долоні.

Сніг вже зовсім розтав, і селяни вийшли в поле на весняні роботи. Воли, похитуючи рогами, тягнуть за собою важкі плуги.

– Ґа-ґа-ґа! – кричать зверху гуси. – Поспішайте! А то й літо мине, доки ви дістанетеся до краю поля.

Воли не лишаються в боргу. Вони задирають голови й мукають:

– М-м-повільно, але правильно! М-м-повільно, але правильно!

Он по селянському подвір’ю бігає баранець. Його щойно обстригли й випустили з хліва.

– Баранчику, баранчику! – гукають гуси. – Шуби позбувся!

– Зате бе-е-ез неї бігати легше, бе-е-ез неї бігати легше! – озивається він у відповідь.

А он стоїть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, біля неї кружляє сторожовий пес.

– Ґа-ґа-ґа! – кричать крилаті мандрівники. – Та й гарний же ланцюг на тебе одягли!

– Волоцюги! – гавкає їм услід пес. – Бездомні волоцюги! Он хто ви такі!

Але гуси навіть не удостоюють його відповіддю. Пес гавкає – вітер носить.

Якщо дражнити було нікого, гуси просто перегукувалися один з одним.

– Де ти?

– Я тут!

– Ти тут?

– Я тут!

І летіти їм було веселіше. Та й Нільс не нудьгував. Та все-таки іноді йому хотілося пожити по-людськи. Добре б посидіти у справжній кімнаті, за справжнім столом, погрітися біля справжньої грубки. Й на ліжку поспати було б не погано! Коли це ще буде! Та й чи буде колись! Щоправда, Мартін піклувався про нього й щоночі ховав у себе під крилом, щоб Нільс не замерз. Але не так-то легко людині жити під пташиним крилом!

Та найгірше було з їжею. Дикі гуси виловлювали для Нільса найкращі водорості і якихось водяних павуків. Нільс ввічливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.

Траплялося, що Нільсу щастило, і в лісі, під сухим листям, він знаходив торішні горішки. Сам він не міг їх розбити. Він біг до Мартіна, закладав горіх йому в дзьоба, і Мартін з тріском розколював шкаралупу. Вдома Нільс так само колов волоські горіхи, тільки закладав їх не в гусячий дзьоб, а в дверну щілину.

Проте горіхів було дуже мало. Щоб знайти хоч один горішок, Нільсу часом доводилося ледь не годину блукати лісом, продираючись крізь жорстку торішню траву, грузнучи в сипучій хвої, спотикаючись через хмиз.

На кожному кроці його підстерігала небезпека.

Одного разу на нього раптом напали мурашки. Цілі полчища величезних лупатих мурах оточили його з усіх боків. Вони кусали його, жалили своєю отрутою, дерлися на нього, заповзали за комір і в рукави.

Нільс обтрушувався, відбивався від них руками й ногами, але, поки він долав одного ворога, на нього накидалися десять нових.