Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф - Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Що ж буде далі?! Невдовзі повернуться батько з матір’ю! Як же вони здивуються, побачивши свого сина! Мати, звісно, заплаче, а батько, може, скаже: так Нільсу й треба! Потім прийдуть сусіди з усієї округи, візьмуться його розглядати й охати… А раптом його хтось вкраде, щоб показувати роззявам на ярмарку? Ох і потішатимуться над ним хлопчиська!.. Ах, який він нещасний! Який нещасний! У цілому світі, мабуть, немає людини нещаснішої за нього!

Вбога хатинка його батьків, притиснута до землі похилим дахом, ніколи ще не здавалася йому такою великою й гарною, а їхній тісний дворик – таким просторим.

Десь над головою Нільса зашуміли крила. Це з півдня на північ летіли дикі гуси. Вони летіли високо в небі, витягнувшись правильним клином, але, побачивши своїх родичів – домашніх гусей, – спустилися нижче й закричали:

– Летімо з нами! Летімо з нами! Ми летимо на північ, до Лапландії! До Лапландії!

Домашні гуси захвилювалися, заґелґотали, залопотіли крилами, наче пробували, чи можуть вони злетіти. Але стара гуска – вона доводилася бабусею добрій половині гусей – бігала навколо них і лементувала:

– З глузду з’їх-хали! З глузду з’їх-хали! Схаменіться! Ви ж не якісь волоцюги, ви поважні домашні гуси!

І, задерши голову, вона закричала в небо:

– Нам і тут добре! Нам і тут добре!

Дикі гуси спустилися ще нижче, ніби видивляючись щось у дворі, і раптом – всі разом – злетіли в небо.

– Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа! – кричали вони. – Хіба ж це гуси? Це якісь жалюгідні курки! Лишайтеся у вашому курнику!

Від злості й образи у домашніх гусей навіть очі почервоніли. Такої образи вони ще ніколи не чули.

Тільки білий молодий гусак, задерши голову догори, стрімко побіг по калюжах.

– Зачекайте на мене! Зачекайте на мене! – кричав він диким гусям. – Я лечу з вами! З вами!

«Та це ж Мартін, найкращий мамин гусак, – подумав Нільс. – Чого доброго, він і справді полетить!»

– Стій, стій! – закричав Нільс і кинувся за Мартіном.

Нільс ледве наздогнав його. Він підстрибнув й, обхопивши руками довгу гусячу шию, повис на ній всім тілом. Але Мартін навіть не відчув цього, ніби Нільса й не було. Він сильно змахнув крилами – раз, другий – і, сам того не сподіваючись, полетів.

Поки Нільс зрозумів, що сталося, вони вже були високо в небі.

Нільс і сам не знав, як йому вдалося залізти на спину Мартіна. Ніколи Нільс не думав, що гуси такі слизькі. Обома руками він вчепився в гусяче пір’я, весь зіщулився, увібрав голову в плечі й навіть заплющив очі.

А навколо завивав і свистів вітер, ніби хотів відірвати Нільса від Мартіна і скинути вниз.

– Зараз упаду, от зараз упаду! – шепотів Нільс.

Та минуло десять хвилин, двадцять, а він не падав. Врешті він осмілів й трохи розплющив очі.

Справа й зліва миготіли сірі крила диких гусей, над самісінькою головою Нільса, мало не торкаючи його, пропливали хмари, а далеко-далеко внизу темніла земля.

Вона була зовсім не схожа на землю. Здавалося, що хтось розстелив під ними величезну картату хустку. Яких тільки клітинок тут не було! Одні – чорні, інші жовтувато-сірі, треті світло-зелені.

Чорні клітинки – це свіжозорана земля, зелені – озимина, що перезимувала під снігом, а жовтувато-сірі квадратики – це торішня стерня, якої ще не торкнувся плуг селянина.

Ось клітинки по краях темні, а всередині – зелені. Це сади: дерева там стоять зовсім голі, та галявини вже вкрилися першою травою.

А ось коричневі клітинки з жовтою облямівкою – це ліс: він ще не встиг одягнути зелені шати, а молоді буки на узліссі жовтіють старим сухим листям.

Спочатку Нільсу було навіть весело розглядати це різнобарв’я. Та чимдалі летіли гуси, тим тривожніше ставало в нього на душі.

«Чого доброго, вони й справді занесуть мене до Лапландії!» – подумав він.

– Мартіне, Мартіне! – крикнув він гусакові. – Повертай додому! Досить, наліталися!

Але Мартін нічого не відповів.

Тоді Нільс щосили пришпорив його своїми дерев’яними черевичками.

Мартін трохи повернув голову й прошипів:

– Чуєш-ш-ш, хлопче! Сиди тихо, інакше скину тебе…

Довелося сидіти тихо.

Цілий день білий гусак Мартін летів нарівні зі всією зграєю, ніби він ніколи й не був домашнім гусаком, ніби він все життя тільки те й робив, що літав.

«І звідки у нього лишень таке завзяття?» – дивувався Нільс.

Та до вечора Мартін все ж став здавати. Тепер кожному було зрозуміло, що літає він зовсім недавно: то раптом відстане, то вирветься вперед, то ніби провалиться в яму, то наче підскочить вгору.