Елінор Портер - Полліанна

– Полліанно, подай мені оці речі, і негайно в будинок!

– Що за нестерпна дитина! – стискаючи в руці ліхтар, вигукнула вона трохи згодом, коли Полліанна була вже в будинку.

Після перебування на даху, повітря на горищі видалося Полліанні ще важчим, ніж раніше. Однак вона не нарікала, а тільки зітхнула судомно.

Дійшовши до сходів, міс Поллі уривчастим голосом оголосила:

– Полліанно, спатимеш у мене, в моєму ліжку. Завтра повинні доставити сітки. Але доки їх встановлять, я вважаю своїм обов’язком тримати тебе при собі і не спускати з тебе очей.

У Полліанни від захвату перехопило подих.

– У вас, тіточко? У вашому ліжку? – схвильовано вигукнула вона. – Ох, тітонько Поллі! Як це мило з вашого боку! Я так мріяла заснути іноді поряд з ким-небудь рідним! Вже ж не з дамами з «Жіночої допомоги» – вони-то були поряд, але це зовсім не те. Тітонько Поллі, а я тепер знаєте яка щаслива, що сіток на вікнах досі немає!..

Відповіді не було. Міс Поллі рушила вперед. Дивним чином вона відчувала себе геть безпорадною. Вже втретє після переїзду небоги вона намагається покарати її, і втретє наштовхується на сприйняття дівчиськом покарання як заохочення за невідомо які заслуги. Не дивно, що міс Поллі почувалася геть збентеженою.

У маєтку Гаррінґтонів нарешті встановилася подоба порядку, хоча й не цілком такого порядку, який початково задумувала міс Поллі. Щоправда, Полліанна і шила, і вчилася музики, і читала вголос, і вивчала кулінарне мистецтво. Але часу вона приділяла всім цим заняттям набагато менше, ніж передбачалося. А от як раз на «просто життя», як вона, нещодавно, висловилася, часу у Полліанни виявлялося більш ніж достатньо. Вся друга половина дня, з другої пополудні до шостої вечора, належала цілковито їй, і дівчинка могла робити все, що їй заманеться, якби тільки їй не заманулося робити деякі речі, категорично заборонені тітонькою Поллі.

Важко сказати, надавалося таке щедре дозвілля Полліанні для того, щоб вона як слід відпочила від занять, а чи – щоб тітка Поллі відпочила від небоги. Та хоч би там як, а впродовж тих перших липневих днів, у міс Поллі постійно виникали приводи вигукнути: «Що ж це за дитина така!» А з щоденних занять з читання й шиття, тітка, на відміну від племінниці, почувалася геть виснаженою і перебувала у напівпритомному стані.

Ненсі, як викладач кухонного ремесла, справлялася зі своєю роллю набагато ліпше. Себто, не умлівала від уроків, не почувалася знесиленою. Навпаки, середи та суботи стали для неї, свого роду, червоними днями календаря.

Поблизу маєтку Гаррінґтонів Полліанна не зустрічала однолітків чи дітей, з якими б вона могла бавитися. Особняк стояв на околиці і, хоча неподалік виднілися інші будинки, у них, на той час, чомусь мешкали самі дорослі. Полліанну, втім, це не бентежило.

– Та ні, мене це нітрохи не засмучує, – пояснювала вона Ненсі. – Мені подобається прогулюватися, розглядати будинки, спостерігати за людьми. Просто я люблю людей. А ти, Ненсі?

– Я б так не сказала. Принаймні, не всіх, – сухо зауважила Ненсі.

Будь-якого погожого дня Полліанна неодмінно випрошувала для себе якесь «доручення у місті», що давало їй привід для чергової прогулянки – щоразу в нове місце. І дуже часто, хоч би куди вона прямувала, їй зустрічався один і той самий чоловік. Вона, для себе, називала його «Той Джентльмен», незалежно від того, скільки інших джентльменів зустрілися їй того чи іншого дня.

Той Джентльмен зазвичай бував у довгому чорному пальті й шовковому циліндрі, а такі елементи вбрання притаманні лише істинним джентльменам. Той Джентльмен, завжди бездоганно поголений, з благородною сивиною, що виднілася з-під циліндра, відзначався підкреслено стрункою поставою і ходив дуже швидко. І він завжди бував сам, через що Полліанні стало трохи шкода Того Джентльмена. Можливо тому вона, якогось разу, наважилася заговорити з ним.

– Добрий день, сер. Хіба ж сьогодні не чудовий день? – весело вигукнула вона, наближаючись до Того Джентльмена.

Той Джентльмен квапливо озирнувся, а потім невпевнено зупинився.

– Ви до мене звертаєтеся? – різко запитав він.

– Так, сер, – підтвердила Полліанна. – Я кажу, чудовий сьогодні день, правда?

– Га? Кхе! Гм-м… – відкашлявся він і рушив собі далі. Полліанна засміялася. Який кумедний Джентльмен, подумалось їй.

Наступного дня вона знову його зустріла.

– День сьогодні не такий як учора, але все одно гарний! – весело вигукнула дівчинка.