Елінор Портер - Полліанна

Потім вона, як зазвичай, насупилася: «Радіє, що я її покарала, ще й просить, щоб я не робила собі з цього клопоту. Їй, бачте, подобається мешкати зі мною!»

– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.

А за чверть години по тому, у кімнатці на горищі самотня дівчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:

– Я знаю, тату мій, що нині ти серед янголів, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навіть ти навряд чи знайшов би з чого радіти, коли мусиш спати на самоті у мороці на горищі. Якби поряд була Ненсі, чи тітонька Поллі чи, бодай, яка дама з «Жіночої допомоги», було б набагато легше.

Внизу, на кухні, Ненсі квапливо домивала посуд. Заштовхуючи ганчірку у глечик з-під молока, вона сердито примовляла:

– Якщо бути прихистком сиротині полягає у тому, щоб грати у те, як радіти милицям, коли хочеш ляльку… то нехай… я гратиму… сяк-так накосяк, а вже ж таки гратиму…

Наступного ранку Полліанна прокинулася ще до сьомої. Оскільки вікна її комірчини виходили на південь і на захід, сонця дівчинка о цій порі не побачила, проте бездоганна блакить ранкового неба обіцяла, що день буде погожим.

У кімнатці зараз було прохолодніше, а з вікна віяло свіжістю. Надворі весело щебетали птахи, й Полліанна кинулася до вікна, щоб поговорити з ними. Внизу вона побачила свою тітку серед трояндових кущів. Полліанна швиденько вбралася, щоб приєднатися до неї.

Вона стрімголов збігла сходами з горища, залишивши широко відчиненими обоє дверей. Далі – коридором, тоді ще один марш сходів і, грюкнувши дверима з сіткою від комах, дівчинка бігом обминула будинок і опинилася у саду.

Тітонька Поллі зі старим садівником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Полліанна, не тямлячи себе від радощів, кинулася їй на шию.

– Ох, тітонько Поллі, тітонько Поллі… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому світі!

– Полліанно! – гостро запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяли сорок кілограмів, що повисли у неї на шиї. – Ти завжди так вітаєшся зранку?

Полліанна відпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.

– Ні, лише тоді, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, як гарно, що ви не дама з «Жіночої допомоги», а моя справжня рідна тітонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побігла вниз, щоб обійняти вас.

Похилений старенький раптом відвернувся. Міс Поллі спробувала насупитись, але цього разу – марно.

– Полліанно, ти… Я… Томасе, на сьогодні досить. Гадаю, ти все зрозумів… щодо трояндових кущів? – промовила вона суворо, а тоді повернулась і швидко пішла геть.

– Ви завжди працювали у цьому садку, містере… дядечку? – поцікавилася Полліанна.

Старий обернувся до неї. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.

– Так, міс. Я старий Том, садівник, – відказав він.

Старий несміливо, але наче скоряючись непереборній силі, на мить поклав на русяву голівку тремтячу руку.

– Як ви схожі на свою маму, маленька леді! Я знав її ще коли вона була менша за вас теперішню. Я вже тоді працював тут садівником.

Полліанні аж перехопило подих.

– Справді? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, – всілася Полліанна коло старого просто на землю.

З будинку долинув дзвінок. Наступної миті з кухонних дверей вискочила Ненсі і кинулася до Полліанни.

– Міс Полліанно, дзвінок зранку – кличе до сніданку, – крекчучи підняла вона дівчинку з землі й потягла до будинку, пояснюючи дорогою: – В інший час дзвінок запрошує на обід і вечерю. Але завжди він означає одне: хоч би де ви не були, мусите все покинути й бігти мерщій до столу. Якщо ви цього не засвоїте, нам щоразу доведеться шукати якогось особливого приводу для радощів.

З такими словами Ненсі загнала Полліанну в будинок, мов те неслухняне курча у курник.

Перші п’ять хвилин сніданку минули у цілковитій тиші. Раптом міс Поллі помітила двох відразливих мух, які спокійнісінько кружляли над столом.

– Ненсі, звідки взялися мухи? – суворо запитала вона, не спускаючи очей з двох крилатих комах.

– Не знаю, мем. На кухні не було жодної.

Напередодні Ненсі була настільки схвильована, що не звернула уваги на розчинені вікна у кімнаті Полліанни.

– Напевне, це мої мухи, тітонько Поллі, – люб’язно вступила Полліанна. – Сьогодні вранці у моїй в кімнаті їх ціла зграйка назбиралася.