Елінор Портер - Полліанна

– Ненсі, – рішуче проказала вона служниці, – моя небога запізнюється. Ні, кликати її не треба, – додала вона суворо, коли Ненсі ступила було до дверей. – Я казала їй, о котрій у нас вечеря. Тож тепер нехай нарікає на себе. Принагідно почне вчиться пунктуальності. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом з молоком.

– Так, мем.

На щастя, міс Поллі не звернула уваги на вираз обличчя Ненсі.

По вечері Ненсі чимшвидше прокралася кухонними сходами на горище.

– «Хлібом з молоком», оце сказала! Через те тільки, що бідолашне ягнятко, наплакавшись, заснула, – сердито бурмотіла вона сама до себе, тихенько прочиняючи двері до кімнати.

Наступної миті вона перелякано зойкнула.

– Де ти? Де ти сховалася?! Де ти поділася? – питала Ненсі розпачливо, зазираючи у шафу, під ліжко, навіть у саквояж і глечик з водою.

Тоді вона збігла сходами йниз і притьма у садок, до старого Тома.

– Містере Томе, містере Томе, – репетувала дівчина, – благословенна дитина зникла. Наче в небі розчинилася, з якого вона, либонь, до нас, було, спустилася, бідолашне ягнятко… а мені сказано нагодувати її хлібом з молоком на кухні… ту, котра зараз, либонь, споживає райську страву… Далебі так є… далебі так є…

Старий випростався.

– Розчинилася у небі? – недовірливо перепитав він, мимоволі озираючи осяйний призахідній виднокіл.

Він зупинив погляд, вдивляючись у далину, а тоді повернувся до Ненсі, лукаво всміхаючись:

– Що ж, Ненсі, вона, схоже, таки намірилася видертися якнайближче до янголів небесних, – погодився він, показуючи скоцюрблим пальцем на овіяну вітром тоненьку постать, що чітко вимальовувалася на тлі рожевого неба, на вершині височенної скелі.

– Е, ні! Сьогодні я її до того раю не пущу, – суворо заявила Ненсі.

– Якщо пані питатиме, скажіть, що я не забула про посуд, а просто вийшла на прогулянку, – гукнула вона через плече, вже простуючи швидко до стежинки, що бігла у відкрите поле.

– Заради всього святого, міс Полліанно, як же ви мене налякали, – бідкалася захекана Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої щойно спустилася Полліанна.

– Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправді, не варто непокоїтися. Тато і дами з «Жіночої допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.

– Та я навіть не знала, що ти пішла! – вигукнула Ненсі, беручи долоньку малої собі під руку і ведучи дівчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла і ніхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!

Полліанна весело підстрибнула:

– Атож, тільки я спурхнула не вгору, а деревом униз.

Ненсі аж стала на місці:

– Що ти зробила?!

– Злізла по дереву, що під вікном.

– Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсі, знов рушаючи. – Цікаво, що б на це сказала твоя тітка.

– Тобі справді цікаво? То я їй розповім, і ми знатимемо, – весело пообіцяла Полліанна.

– Боронь боже! – злякалася Ненсі. – Ні, ні, не треба.

– Чому? Гадаєш, вона б стривожилася? – засумнівалась Полліанна.

– Ні… чи, той… так. Пусте… Насправді не дуже мене цікавить, що б там вона сказала, – бубоніла Ненсі, сподіваючись, принаймні, вберегти дівчинку від прочуханки. – Поквапимось, натомість, бо на мене ще чекає гора посуду, знаєш.

– Я допоможу, – радо пообіцяла Полліанна.

– О міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Робилося прохолодно. Полліанна міцно трималася за руку своєї подруги.

– Думаю, мені варто радіти з того, що я трішечки тебе налякала, бо інакше ти б не пішла по мене, – прищулилася дівчинка.

– Бідолашне ягнятко! Ти, напевне, зголодніла. Боюся, що зможу тобі запропонувати самий хліб з молоком, разом зі мною на кухні. Твоя тітка неабияк розгнівалася, коли ти не спустилася до вечері.

– Я не могла спуститися. Я була там, на скелі.

– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсі, стримуючи сміх. – То вже вибачай за хліб з молоком.

– Як на те, навпаки. Я радію.

– Радієш? Чому?

– А що? Я люблю хліб з молоком, і мені подобається повечеряти з тобою. То чого б мені не радіти?

– Ти ладна радіти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсі, пригадавши, як мужньо Полліанна намагалася полюбити свою вбогу кімнатку на горищі.

– Бо це, бач, така гра, – захихотіла Полліанна.

– Гра??

– Так, це гра, що називається «знай, радій».

– Що за нісенітниці?

– А що? Це гра така. Мене тато навчив, і це славна штука, – гнула своєї Полліанна. – Ми завжди так грали, ще відколи я була малою. Я навчила цієї гри дам із «Жіночої допомоги» й вони теж грали… дехто з них.