Елінор Портер - Полліанна

– То як у неї грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Полліанна знову засміялася, а заразом – зітхнула; у сутінках її обличчя видавалося худеньким і задумливим.

– Все почалося з милиць, які прибули у пожертвах для місії.

– З милиць?

– Атож. Розумієш, я хотіла ляльку, і тато їм про це написав. Та коли надійшов черговий вантаж для місії, пані писала, що ляльки ніхто, на жаль, не пожертвував, а, натомість, є дитячі милиці. Тому вони надсилають нам милиці, в надії, що вони стануть у пригоді якій-небудь дитині. Отоді ми й почали грати.

– Мушу зізнатися, що не бачу, в чому тут полягає забава, – заявила Ненсі майже роздратовано.

– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадіти, – завзято пояснювала Полліанна. – І ми почали грати саме з милиць.

– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!

Полліанна заплескала у долоні.

– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зізналась вона, – але тато мені підказав.

– То, коли твоя ласка, підкажи й мені, – буркнула Ненсі.

– Простіше простого! Радієш з того, що милиці тобі… не потрібні, – переможно виголосила Полліанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаєш, як грати!

– Отаке химерне вигадати… – пробурмотіла Ненсі, майже з острахом дивлячись на дівчинку.

– Нічого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Полліанна. – Ми, відтоді не полишали грати в неї. А що складніше завдання, то цікавіша його долати. Щоправда, іноді буває… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо і не лишається нікого, крім дам із «Жіночої допомоги».

– Чи коли тебе поселяють у задушливій убогій комірчині під дахом, – сердито рикнула Ненсі.

Полліанна зітхнула.

– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щирості, я саме не мала жодної охоти до гри, а на додачу я очікувала усіляких вигод! Але потім я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалі своє ластовиння, а тоді ще побачила чарівний краєвид з вікна, відтак я вже знала, що знайду, з чого радіти. Бо коли наполегливо шукаєш радощів, то на прикрощі – як ось брак ляльки – просто не зважаєш.

– Гму! – гмикнула Ненсі, намагаючись звільнитися від клубка, що став їй у горлі.

– Зазвичай це не забирає так багато часу, – зітхнула Полліанна, – а часто взагалі виходить наче мимоволі. Я так давно граю, що призвичаїлася. Це справді чудова гра. Ми з татом, – її голосок затремтів, – любили в неї грати. Тепер, либонь, буде складніше, бо нема з ким грати. Можливо, втім, тітка Поллі захоче, – спало їй на думку.

– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процідила Ненсі крізь зуби.

Зважившись, вона додала рішучіше:

– Послухайте, міс Полліанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навіть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.

– Ой, Ненсі! – кинулася їй на шию Полліанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.

– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсі. – Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ніколи не надавалася до ігор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймні, тобі буде з ким грати, – завершила Ненсі, коли вони разом переступили поріг кухні.

Полліанна з апетитом ум’яла скибку хліба з молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала книжку.

Міс Поллі холодно глянула на племінницю.

– Полліанно, ти повечеряла?

– Так, тітонько Поллі.

– Мені дуже прикро, Полліанно, що я змушена була першого ж дня відправити тебе на кухню, на хліб з молоком.

– Дарма, тітонько Поллі! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі теж люблю. Тож не робіть собі з цього клопоту.

Міс Поллі ще жорсткіше випростала спину.

– Полліанно, тобі час вкладатися спати. У тебе сьогодні був важкий день, а завтра маємо скласти твій розклад і переглянути твій гардероб, щоб вирішити, що слід іще придбати для тебе. Ненсі дасть тобі свічку. Будь обережною з вогнем. Сніданок о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.

Полліанна раптом підійшла до міс Поллі й ніжно обняла її.

– Мені дуже гарно у вас! – щасливо зітхнула вона. – Мені подобається мешкати у вас. Втім, ще коли їхала сюди, я вже знала, що мені сподобається у вас. На добраніч! – вигукнула Полліанна весело і вибігла з кімнати.

– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула міс Поллі. – Що за незвичайна дитина?