Елінор Портер - Полліанна

Міс Поллі, здається, не слухала її. Вона завершила огляд білизни й несподівано обернулася до дівчинки.

– Полліанно, ти ходила до школи?

– Так, тітонько Поллі. Крім того, тат… Тобто, крім того, я трішки навчалася вдома.

Міс Поллі насупилася.

– Чудово. Восени підеш у місцеву школу. Директор, містер Голл, визначить, до якого класу тебе записати. А до того часу ти щодня читатимеш мені вголос по півгодини.

– Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я залюбки почитаю сама собі… слово честі, тітонько Поллі. І мені не знадобиться докладати зусиль, щоб з того радіти, бо я набагато більше люблю читати про себе, особливо якщо трапляються довгі слова.

– Нітрохи не сумніваюся, – похмуро перервала її міс Поллі. – Ти навчалася музиці?

– Не дуже. Я не люблю свою музику, хоча мені подобається, коли інші грають чи співають. Я трішки навчалася на фортепіано. Мене вчила міс Ґрей, що грає у церкві. А я би радше утрималася від музики, тітонько Поллі. Правду кажучи, не варто.

– Цілком припускаю, що так, – іронічно звела брови тітка. – Однак я вважаю своїм обов’язком дати тобі бодай основи музичної освіти. Шити, звісно, ти вмієш.

– Так, мем, – зітхнула Полліанна. – Дами з «Жіночої допомоги» мене цього навчали. Та невдало. Місіс Джонс наполягала, що голку, коли робиш петельки, слід тримати геть інакше, ніж вважали решта дам, а на думку місіс Вайт, перш, ніж братися до підрублювання, треба навчитися робити строчку (чи, може, навпаки?), тим часом як місіс ґарріман дуже скептично ставилася до штопання як такого.

– Такого роду складнощів у нас не виникне, Полліанно, – я сама навчу тебе шити. А куховарити, я так гадаю, ти теж не вмієш?

Полліанна раптом розсміялася.

– Вони заповзялися навчити мене саме цього літа, однак ми не далеко просунулися. Дами у цій справі розійшлися ще більше, ніж у питаннях шиття. Вони хотіли найперше навчити мене пекти хліб, але кожна мала свій геть відмінний рецепт, отож, на одному з засідань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзі – кожна раз на тиждень, пополудні, на своїй кухні. Я встигла навчитися готувати тільки шоколадну помадку та пиріг з інжиром, доки… доки мусила скінчити… – голос Полліанні урвався.

– Шоколадна помадка і пиріг з інжиром, оце так! – скривилася міс Поллі. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.

Вона на мить замислилася, а тоді поважно оголосила:

– Щоранку о дев’ятій ти мені читатимеш уголос упродовж півгодини. До цього часу ти маєш поприбирати у своїй кімнаті. По середах та суботах – з пів на десяту і до обіду – Ненсі, на кухні, навчатиме тебе куховарити. Решту ранків я вчитиму тебе шити. Пополудні ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобі викладача, – рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.

– Але ж, тітонько, тітонько Поллі! – перелякано вигукнула Полліанна. – Ви не залишили мені часу на… на просто жити!

– Жити? Дитино, що ти маєш на увазі? Наче ти не живеш весь цей час!

– Так, безперечно, під час усіх цих занять я дихатиму, але, тітонько Поллі, це ще не означає, що я житиму. Людина дихає також, коли спить, але це не життя. Під життям я розумію – робити, що тобі хочеться: бавитися надворі, читати книжки (про себе, звісно), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку і з Ненсі, дізнаватися про людей та їхні домівки, і про всі-всі дивовижні речі на цих мальовничих вулицях, якими я вчора проїжджала. Оце я називаю життям, тітонько Поллі. А просто дихати – це ще не означає жити.

Міс Поллі роздратовано піднесла голову.

– Полліанно, ти просто неймовірна дитина! Звісно, ти матимеш достатній час для розваг. Але, на мою думку, якщо я ладна виконати свій обов’язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти, своєю чергою, маєш бути готова докласти зусиль до того, щоб не змарнувати мої зусилля.

Полліанна здавалась ошелешеною.

– Тітонько Поллі, чи ж я посміла б виявити таку до вас невдячність! Я вас люблю. Ви ж навіть не дама з «Жіночої допомоги», ви моя тітонька!

– Дуже добре. То подбай, щоб не поводитися невдячно, – повчальним тоном промовила міс Поллі і повернулася до дверей.

Вона вже спустилася на половину маршу, коли у неї за спиною пролунав несміливий голос Полліанни:

– Тітонько Поллі, вибачте… ви не сказали, які з моїх речей ви хочете… комусь віддати.

Міс Поллі втомлено зітхнула, і Полліанна виразно почула її зітхання.

– Так, Полліанно, я забула тобі сказати. Тімоті сьогодні о пів на другу відвезе нас у місто. Серед твого одягу немає нічого, що личило б носити моїй племінниці. Я забула б свій обов’язок, якби дозволила тобі з’явитися на людях у чомусь настільки недоречному.