Елінор Портер - Полліанна

Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою тацю з гарячими мафінами, які вона саме лаштувалася подавати до столу.

– «Твої»? – охнула міс Поллі. – Що ти маєш на увазі? Звідки вони налетіли?

– Отакої, тітонько! Звісно, знадвору. Залетіли у вікна. Я сама бачила, як вони це робили.

– «Сама бачила»! Хочеш сказати, що ти повідчиняла вікна, на яких немає сіток від комах?

– Ні, тітонько Поллі, жодних сіток не було.

Ненсі знову зайшла до їдальні, з тацею мафінів. Обличчя їй аж побуряковіло.

– Ненсі, – різко наказала їй господиня, – постав мафіни на стіл, а сама негайно піднімися у кімнату міс Полліанни й позачиняй усі вікна. І двері теж. Згодом, коли впораєшся на кухні, пройдися по всіх кімнатах з мухобійкою. Подбай, щоб не лишилося жодної мухи.

До небоги ж вона звернулася з такими словами:

– Полліанно, я замовила протимоскітні сітки на твої вікна. Я пам’ятала, що це мій обов’язок. А ти, як мені видається, про свій обов’язок забула.

– Мій обов’язок? – широко розплющила очі здивована Полліанна.

– Безперечно. Я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, ти маєш обов’язок тримати вікна зачиненими, доки не привезуть сітки. Мухи, Полліанно, не тільки брудні й набридливі, але також украй небезпечні для здоров’я. Після сніданку я дам тобі одну брошуру, щоб ти про це прочитала.

– Прочитала? Ой, дякую, тітонько Поллі. Я люблю читати. Міс Поллі голосно вдихнула і міцно стиснула губи. Глянувши на її суворе обличчя, Полліанна й собі трішечки насупила брови.

– Мені прикро, що я забула про свій обов’язок, тітонько Поллі, – вибачилася вона несміливо. – Я більше не відчинятиму вікна.

Тітка не відповіла. До кінця сніданку вона більше не зронила ні слова. Відтак підвелася, підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала тоненьку брошурку і повернулася до небоги.

– Прочитаєш оцю статтю, Полліанно. Я раджу тобі піти до своєї кімнати й прочитати її негайно. Я піднімуся за півгодини, і ми переглянемо твої речі.

Дивлячись на зображення кількаразово збільшеної голови мухи на обкладинці, Полліанна весело вигукнула:

– Дякую, тітонько Поллі!

Наступної миті вона підскоком вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

Міс Поллі спохмурніла, вагаючись, а тоді величною ходою перетнула кімнату і відчинила двері. Але Полліанна вже зникла з поля зору, дрібочучи по сходах на горище.

За півгодини міс Поллі з виразом загостреного усвідомлення обов’язку, що відбивалося у кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері, Полліанна зустріла її вибухом непідробного захвату.

– Ой, тітонько Поллі, я в житті не читала нічого цікавішого. Я така щаслива, що ви дали мені почитати цю книжку! Хто міг би уявити собі, що мухи на своїх лапках переносять стільки всього, і…

– Гаразд, – зупинила її міс Поллі. – Полліанно, принеси мені весь свій одяг, я маю його оглянути. Все, що тобі не підходить, я віддам Салліванам.

Не дуже охоче Полліанна відклала брошуру і підійшла до шафи.

– Я боюся, вам моя вдяганка сподобається ще менше, ніж дамам із «Жіночої допомоги», вони навіть казали, що то чистий сором, – зітхнула дівчинка. – Але у двох чи трьох останніх пожертвах для місії траплявся одяг лише для хлопців і стареньких, тож… А ви, тітонько Поллі, коли-небудь носили речі з благочинності?

У відповідь на гнівний погляд міс Поллі, дівчинка квапливо виправилася:

– Ой, звісно ні, тітонько! – вигукнула вона зашарівшись. – Я забула, що багатим не потрібна благочинна допомога. Розумієте, тут, у своїй кімнатці, я іноді забуваю, що ви багата.

Зачеплена за живе, міс Поллі розтулила вуста, але промовчала. Полліанна ж, не помітивши, яке прикре враження її слова справили на тітку, спокійно вела далі:

– Я до того, що вантажі з пожертвами геть непередбачувані – там знаходиш усе, що завгодно, тільки не те, що хочеш, навіть, коли наперед це знаєш. Щоразу траплялися такі партії пожертв, з якими дедалі складніше бувало грати, коли ми з тат…

Полліанна вчасно пригадала, що тітка заборонила їй говорити про батька. Відтак, вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє убоге вбрання.

– Речі геть негарні, – промимрила Полліанна, – і навіть не чорні, через той червоний килим для церкви. Але це все, що я маю.

Міс Поллі самими кінчиками пальців перегорнула купу одягу, який не пасував би нікому, а надто – Полліанні. Потім тітка перенесла свою критичну увагу на латану білизну у шухлядах.

– Найпристойніша білизна зараз на мені, – занепокоєно зізналася Полліанна. – Дами з «Жіночої допомоги» купили мені один повний комплект з розпродажу. Місіс Джонс, вона голова товариства, сказала, що це вони зобов’язані придбати мені, бодай, навіть їм судилось би до кінця своїх днів стукати підборами по голих плитах у церкві. Але їм не судилося. Містер Вайт терпіти не може стукоту. Йому це діє не нерви, каже його дружина. Але він також має гроші, тож усі гадають, що він зробить чималий внесок на килим… заради своїх нервів, зрозуміло. Я думаю, він би мав радіти, що, поза нервами, він має також гроші. Як гадаєте?