Елінор Портер - Полліанна

Цього разу не стримала зітхання Полліанна. Вона починала майже ненавидіти слово, «обов’язок».

– Тітонько Поллі, прошу вас, – озвалася дівчинка благально, – чи ж немає іншого способу радіти, крім, як з виконання обов’язку?

– Що? – ошелешено глянула вгору міс Поллі.

Щоки їй почервоніли і вона сердито рушила сходами вниз.

– Не грубіянь, Полліанно!

У розпеченій кімнатці на горищі Полліанна опустилася на один із жорстких стільців. Подальше існування уявлялося безперервним виконанням обов’язку.

– Які я грубощі сказала, не розумію? – зітхнула вона. – Я тільки запитала, чи можна з чого-небудь іще радіти, коли виконуєш свій обов’язок.

Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, сумно споглядаючи полишену на ліжку купу одягу. Тоді поволі підвелася і почала складати речі.

– Не бачу, з чого тут радіти, – міркувала вона вголос. – Хіба що… можна порадіти, коли обов’язок виконано.

І засміялася на цю думку.

О пів на другу Тімоті повіз міс Поллі та її небогу по найбільших крамницях за півмилі від обійстя Гаррінґтонів.

Добирання нового гардеробу для дівчинки позначилося на всіх учасниках приємним збудженням. Міс Поллі відчувала незвичайну полегкість і водночас упевненість, як людина, що ступила на твердий ґрунт після небезпечної прогулянки по краю вулканічного кратера. А персонал у крамницях дівчинка з тіткою залишали з розпашілими від метушні обличчями і запасом кумедних історій від Полліанни – продавцям буде чим розважати друзів до кінця тижня. Сама ж Полліанна, усміхнена й задоволена, променилася щастям, бо, як вона звірилася одній з продавчинь: «Тому, хто раніше не знав нічого ліпшого за уживаний одяг з благочинних пожертв, приємно отак узяти й накупити новенького вбрання, яке не треба ні підшивати, ні чимсь доточувати».

Похід по крамницях забрав більшу частину дня. Далі була тільки вечеря, приємна розмова зі старим Томом у саду і з Ненсі на ґанку, коли та вже перемила посуд, а тітка Поллі пішла з візитом до сусідки.

Дівчинка була по-справжньому щаслива, бо старий Том розповів їй багато цікавого про її маму; натомість Ненсі розповідала про маленьку ферму за шість миль звідси, у Корнері, де мешкала її люба мати й не менш любісінькі братик і сестрички. Вона також пообіцяла Полліанні, що, з дозволу міс Поллі, коли-небудь повезе дівчинку до своїх на гостину.

– У них усіх такі гарні імена, тобі сподобаються, – зітхнула Ненсі. – Їх звати Алджернон, Флорабель і Естель. А я… терпіти не можу своє «Ненсі»!

– Ой, Ненсі, що ти таке кажеш? – здивувалася Полліанна. – Чому?

– Бо моє не таке гарне, як у решти. Розумієш, я була первістком, а мама тоді ще не почала читати романи, де у персонажів такі розкішні імена.

– А мені подобається «Ненсі», бо це ти, – проголосила Полліанна.

– Гм. Я думаю, ти могла б мене полюбити так само, якби я звалася Кларісою-Мейбл, – відказала Ненсі, – а мені було б набагато приємніше, оскільки таке ім’я мені дуже до вподоби.

Полліанна розреготалася:

– Принаймні можеш радіти, що ти не Гіпзіба.

– Гіпзіба?

– Еге ж. Таке ім’я у місіс Вайт. Чоловік пестливо її називає Гіп, а їй це страшенно не подобається. Місіс Вайт каже, що коли він її кличе, «Гіп, Гіп!», у неї таке відчуття, наче він зараз докине «ура!». А на її думку, непристойно, щоб до жінки зверталися «Гіп-гіп ура!».

Понуре обличчя Ненсі раптом розпливлося в усмішці.

– Полліанно, ти перевершила мудрістю царя Соломона! Я, відтепер, щоразу порівнюватиму своє ім’я з «Гіп-гіп-ура!» і навряд чи втримаюся від сміху. Так, мені либонь варто радіти з того, що…

Урвавши на півслові, Ненсі здивовано витріщилась на співрозмовницю:

– Стривайте лишень, місіс Полліанно… То ми зараз грали у ту гру? Тому ти розповіла мені про Гіпсібу?

Полліанна замислилася – аж брови насупила, однак тут-таки розсміялася.

– Мабуть, так, Ненсі. Напевне, ми зараз грали. Насправді, часто-густо трапляється так, що граєш, не думаючи про гру. Бо, коли звикаєш в усьому знаходити приводи для радощів, вони починають тут і там виникати самі собою. Майже завжди і майже в усьому можна відшукати що-небудь приємне – варто лише придивитися, як слід.

– Що ж, може, воно й так… – неохоче погодилася Ненсі. О пів на дев’яту Полліанна пішла вкладатися спати. Сітки на її вікнах досі не встановили. У тісній кімнатці було гаряче, мов у духовці. Полліанна тужливо глянула на щільно замкнені вікна, але відчиняти їх не посміла. Вона скинула і акуратно повісила на стільціуодяг, прочитала молитви і, загасивши свічку, лягла у ліжко.