Array Антология - Українська модерна проза

– Та чого ти, Ваня, чого?..

– Вибач мені!

– Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна – гадюка!

– Гадюка, гадюка! – залебедів трохи не божевільно Іван, обгортаючи її ноги. Ганна гладила його по чорній кучерявій голові білою, як сніг рукою, і мовила глибоко розніженим голосом:

– Я провинилась, я не щирувала, через неї тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!

– Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!

– Не хочу, Ваня, – молила Ганна, ціла мінячись, щораз сильнішим голосом, – не хочу його видіти на очі, не говори мені того слова «доктор», не кажи, він мене зі світа збавив, щастя наше забрав, – не хочу, не хочу!

– Другого, іншого, якого-небудь!

– Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич – не хочу ніякого, згину тут, а не хочу, – ціла позеленіла і стала бити ногами.

– Мій Боже, мій Боже! Але ти не знаєш!..

– Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити – клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не ріж мого серця! – стала кричати божевільним криком і вибухнула нагальним плачем.

Іван став ходити по кімнаті, як божевільний, ломив руки, гнувся до землі, лементував, рвав собі волосся на голові, а далі став головою бити об мур…

Ганна страшно стогнала. Оксана схилилась над нею зацитькуючи її, та слова її падали, як шум листя під рев бурі.

На третій день після смерті Ганни була понура вітряна ніч. Дощ бив об шиби вікон і свистів глухо. В кухні блимало світло – на лаві сиділа Оксана і говорила до Катрі, що прихилилась до неї:

– Де вже там доктор поміг би на таку болість, що йде від серця, серця не вгамуєш. Плакав, як дитина, на руках носив її, і духа Богу віддала. А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собі візьмеш, ще коби дитина по мені була, а то зі мною піде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самої землі та й божився і цілував, по ногах цілував, слізьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довіку не забуду!»

– Та то так, як то кажуть, прийде каяття, та вороття немає!

– А прийшов з похорону, Бог вість, що з ним сталось, онімів, гей камінь. Вже й на похороні коби хоч сльозу пустив, як стовп, стояв, такий вам, як земля, чорний! Не їв, не пив, замовк, замкнувся та й не виходить…

– А ви ж там заходили до нього?

– Де ж би, боюся, страшно чогось!

– А він же світить там?

– Та ні!

– Ой падоньку, а як би так небіжка…

Вітер задзеленкотів шибами.

– Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого! – хрестилася Оксана і припала до Катрі.

Рясний дощ сипнув по шибах малого вікна, в сусідстві десь завили пси.

Лампа блимала, а обидві жінки, притулені до себе, тремтіли і хрестилися.

Минула страшна третя ніч, минув день – Іван не виходив із вітальні. Оксана ходила з Катрею під двері, кликали, стукали до дверей, ніхто не обзивався… Ходили попід вікна – вікна були заслонені.

Під ніч находив на них іще більший страх, не зажмуривши ока просиділи у вічній тривозі. На третій день під вечір знов пішли обидві під двері і кликали, кричали, а далі стали з усієї сили стукати.

– Чого там? – озвався глухий, грубий голос. – Ідіть від мене!

Страшний був голос. Поглянули німо на себе і відійшли тихо.

Прийшла ніч, вибила північ. Півні піяли, а з вітальні ударив гомін. Заскварчав ключ, скрипнули двері, в ательє блиснуло світло – у ньому стояв Іван, як демон пустелі.

Страшний був, блідий, наче роки пережив за три дні – посивів, як голуб.

Підняв шталюґу і став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кілька обрисів кинув кистю – займався, як огонь, його рум’янці спалахнули ще більше, – а очі ще більше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.

З-під кисті виходила жіноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далі обриси тіла. Щось трусило його рукою, обличчя пашіло не радістю, а якимсь незвичайним духом, в якому була і найвища втіха і найбільше терпіння. Малював, і з привички кинув оком на стіну, де був колись образ.

Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тінь.

– Хто ти?! – крикнув.

– Я прийшла до тебе, малюй мене!

З тіні злетіла чорна обслона, і з портрету виринула біла висока постать, обкинена прозорою тканню, тільки з прислоненим обличчям.

– Відслони лице, хто ти?

– Як змалюєш тіло, відслоню. Малюй!

І він став малювати якби примушений дикою силою, – постать росла йому під руками, ясніла, блистіла, дихала життям. Страх його перемінився в страшну радість, доходив до шалу, руки тремтіли, не тямив себе…