Array Антология - Українська модерна проза

І знов було се того нещасного дня, як хтось тихо до моїх дверей запукав і легкою ходою до моєї кімнати увійшов. Тай стала передо мною висока стать жіноча в довгій, предовгій опоні, змучена, горем прибита, з невимовно сумним виразом лиця. Вона дивилась своїми гарними, заплаканими очима довго на мене, потім отворила уста і сказала:

– Отже вже все минуло! І він пішов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потішити. Дай мені руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнівом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаєш уже? А може, ти мене вже цілком забула? Ти бідна, люба, нещаслива дівчино, як мені тебе жаль!..

Тут приступила до мене, погладила своєю м’якою рукою моє волосся і поцілувала мене в чоло. Потім сказала тихим, ніжним, повним співчуття голосом:

– Успокійся, дитино, і не плач! Ти не могла інакше поступити, не хотячи погубити себе. А коли ти єго від себе відопхнула, то забудь за него, забудь за все, не думай об тім. Ти не будеш без потіхи, я лишусь з тобою, я буду всі дні твого життя коло тебе. Я твоя стара, одинока, тілько разів сварена, відпихана приятелька – самота.

Вже так пізно? Вже північ минула, а я сего й не помітила? Але чи ж се давно? Єсли ми зазнали радості, то пливуть нам години непомітно, але бо й горе не дає нам деколи зважати на час, а найбільше тоді, як силує нас вилляти всю свою тугу на папір в милозвучних римах. Тому-то перейшли мені сегодня години непомітно, хоть горе колисало серцем. Та тепер трохи спічну, годі вже мучитися тим сердечним горем, годі через него світ забувати. Ну ж подивімся трохи наокруг себе.

Здоров, мій любий місяцю! Й ти ще так пізно завітав до мого вікна? Я думала, що ти вже Бог знає за котрими горами. Але скажи, любий, де се ти був послідніми днями? Що я, не хотячи в своїм горю нікого видіти, заслонила своє вікно, се отже було причиною твоєї неприсутності? Але скажи, чого ти сегодня такий нахмарений? На такий вираз твого лиця я не привикла, ти, мій старий приятелю.

Що значить та зморшка на твоїм чолі? Чого стягаєш брови докупи? Фе, як тобі се не до лиця.

Що ти хочеш казати? Ходи трохи ближче і говори голосніше, бо я не розумію твоїх слів; так, тепер чую! Ти гніваєшся на мене? Гніваєшся за те, що я тебе через так довгий чає занедбувала? Через цілих три неділі не запитала й раз про твоє поводження? Чи се справді так?

Коди так, то се правда непростимий гріх з моєї сторони, але ти, мій малий, любий, сердечний місяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гніваєшся!.. Знаєш в ті веселі дні, повні щастя, повні радості… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня ні! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гніваєшся?.. Коби ти знав, яка я тоді була зайнята; як моя голова, моя душа, моє серце було переповнене чуттям, то би-сь мав згляд на мій тодішній стан, і не гнівався б… Сей твій гнів мене гризе… Та ж ви-диш, що тепер вже все перейшло, і я стою з тобою на тій самій точці, що давно. Пропало, минуло, не верне. Не правда, мій старий товаришу, мій давній повірниче?…

…Ти гніваєшся через те, що я його не затримала… Хіба була би я цілу свою індивідуальність, і своє власне я запропастила… Що ж ти кажеш?… Знов вимівки? Знов щось на тему жіночої самостійності?.. Знов те, що я через впертість не можу бути щасливою. Ти нагадуєш мені ті вже давно минулі дні з їх ще лютішим горем. Добре. Пригадуєш мені, як я тоді лише тобі одному відкривала моє серце, тобі вповідала мою потайну серцеву, як я тоді одинока, сама не цуралась проводити цілі ночі в твоїм товаристві, що… що… ну, далі, мій любий, що я читала тобі вірші, котрі я писала до когось іншого…

Тихо місяцю, не пригадуй мені всего, я ж се й без тебе добре тямлю… Ти вже стаєшся недискретним… Сего мені вже забагато! Місяцю, я дуже шаную твою особу, дуже ціню твій талан, твоє знання, але сего мені вже забагато, ти блідий критику! Ні, я не гніваюсь, борони Боже… Але ти вже давно знаєш мою думку про се, то повинен бути трохи обережніший. Правда, що ти не раз мусів слухати злих віршів, тому ти проти них упереджений… Одним словом, місяцю, коли хочеш жити зі мною в згоді, то не згадуй мені ніколи про мої вірші!..

От маєш, тепер вже ти обидився? Що тобі сталось, місяцю! Я не хотіла тебе сварити, ні, де би мені се до голови прийшло. Але вважай, ти знов запізнишся, стоячи коло мого вікна, а ти повинен бути вже далеко звідси. Прости, що я тебе так довго задержала; завтра поговоримо більше, бувай здоров!

Що? Ти ще тут, любий приятелю? І ти дививсь цілком спокійно на моє писання, зазирав, як я пишу? Який же ти цікавий! Але стривай лише, я заховаю сю писанину, бо ти станеш про ню вповідати цілому світові… Чи згадувала я в сій писанині про тебе? Чому ні, та ж ти тепер мій одинокий приятель… Але тепер пора нам вже розпрощатись… Боже, мені вже страшно від тебе місяцю, не дивись все в одно місце, не муч мене, прошу тебе, йди. Йди вже, йди, кажу, чи може тобі ще замало мого горя, моєї гризоти?.. Чи хочеш, щоби я за те, що сталась тобі на якийсь час невірною, не мала вже ніколи спокою? Аж се було би гарно! Тоді прийшлось би мені жалувати ще єго… Знаєш?… Але йди собі вже, йди. Бувай здоров, а завтра почуєш новий вірш на – твою чемність. Але дивись, не критикуй дуже!