Array Антология - Українська модерна проза

Не стямився, а вже тінь відслонила закрите обличчя – став його малювати.

З його білого замлілого лиця виглянула туга за утраченим щастям, зморшки на яснім чолі розгладилися. З чорних великих очей блиснула незаспокоєна жадоба пізнання…

Кінчив свій великий твір. Коли гляне – очі! великі чорні очі?! що це? як?! Чорний волос?!.

Кинув оком на тінь – перед ним стояла – мертва жінка!

Усміхнулася до нього невимовною приманою і щезла – тільки глухий вітер знявся від неї стовпом дивного шуму…

А у стіни наче хто кинув дикий страшний регіт. Той регіт ударив його в лице – він подався взад, завадив головою за постамент, – фіґурка Бакха захиталась, впала йому на голову і смертним ударом у живчик прибила його до землі…

Неоцінений його образ, як безсмертний твір мистецтва продали на виставі за сотню тисяч і поставили на його гробі величавий пам’ятник.

18.10.1868, с. Чуньків на Буковині – 21.10.1904 с. Рідківці, там само

Закінчила шестикласну школу у Чернівцях (1882), ткацьку школу в м. Фрай-денталі (Австрія, 1899). Вчителювала в буковинських селах, записала півтисячі народних пісень. Була активною діячкою жіночого руху. Друкуватися почала 1886р., публікувала статті й оповідання в різних журналах.

Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а тернє»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок та перекладів.

З кождим днем побільшалася хороба молодої жінки. Кликано ріжних лікарів, кождий записував щось інше, а хора блідла чимраз гірше.

Лікарі хотіли дійти разом того, чого кождий із них осібно не міг дійти. Скликали конзіліюм, при якім кождий твердив щось іншого. Вкінці розійшлися, остався ще лиш один молодий лікар. В нього були інші наміри; його часті візити не відносилися лиш до самої хорої.

Родичі хорої ходили в другій кімнаті і ламали руки. Її муж сидів із сумним лицем біля ліжка. Недалеко нього стояла при вікні молода дівчина з уперто затисненими устами.

– Боже, – говорив опечалений батько, – моя донька ще така молода і мусить умирати! Чи не ліпше було б, щоб я старий, немічний, віддав своїх пару днів за неї?

– О, моя бідна, дорога жінко! – застогнав муж і вибіг плачучи з кімнати.

Дівчина змірила родичів співчутливим, а шваґра погірдливим поглядом і приступила до хорої.

– Скажіть, – шептала до лікаря, – скажіть, що буде з нею?

Не знати, де ділась із її лиця та упертість, що так відтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собі. А тепер той тремтячий її голос, що мав у собі так мало добродушності, а так багато доброти.

Вона погладила хору по лиці.

– Яка бліда, – сказала ніжно, – відколи її дитинка прийшла на світ, відтоді не стало в неї здоровля.

Свічка, що стояла на столику, освітила ясно лице дівчини. Лікареві здавалося, що він не бачив кращих очей, як у неї.

– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажіть, що буде з сього?

Він мовчав.

– Ні, ні, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати її. Боріться з нею, з тою страшною смертю.

Лікар склонив сумно голову. Ще ніколи не зворушила його жодна сцена при ліжку хороби так, як ся. А не раз видів він більшу розпуку, гірше горе.

– Я буду сидіти коло хорої, – сказав тихо, а по хвилі додав острим лікарським голосом: – Але прошу, аби всі віддалилися звідси, і ви, пані. Як хорій ще що може помогти, то хіба спокій.

Він був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лікар, що не помагає там, де помочі вже не потрібко. А що він робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дівчини: «Боріться з тою страшною смертю» прикувала його до місця. Він почув у собі силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який віщував би побіду.

Хора перевернулася на бік і обернула до нього лице, на яке налягли похмурі тіні, що відповідали йому на його заходи. Дихнула тяжко кілька разів і скінчила.

Він хотів бігти по родину, та в тім отворилися двері, і влетіла молода дівчина.

– Скінчилось! – стогнала розпучливо, – скінчилось!

Лікар покивав головою.

Вона приступила до мертвої і дивилася на неї з сумним усміхом. Нараз пірвала її злість.

– Дивіть, дивіть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядає! О яка смерть гидка, яка брутальна!