Array Антология - Українська модерна проза

– Ні, маєте чорну каву або чай?

– Є, чому ж би ні, є одно і друге! – говорила стара і почимчикувала до кухні.

Іван присів край ліжка, сперся обома руками на прибічки ліжка і похилився над дружиною. Слідив кожний її рух, кожний віддих, кожну жилку на алабастровім тілі. Узяв за руку, слухав ударів живчика, потримав долоню на білім чолі…

«Гарячку має, – подумав, – янгол мій, чого ж я тебе так знівечив, скарбе мій найдорожчий?»

За хвилину внесла наймичка чай і чорну каву.

– Де поставити панові, тут чи там? – показала головою на робітню.

– Поставте там під дзеркало і можете йти спати!

– А нехай пан мене збудять, якби що… – сказала відходячи.

Іван не слухав її слів, задивлений в обличчя хворої дружини.

Жаль великий прокинувся в його душі. Вона ж така добра для нього, так любить його, така ясна, як з піни морської зроджена!.. Вона ж його любка, Гануся, красуня… Кого ж, як не його так брала за душу її краса?.. Красунею виглядала його з дороги ще дівчиною, на доріжку виходила назустріч йому, як русалка серед левад зелених, припадала до землі і слухала, чи не іде, вітром пересилала любощі свої до нього…

Молив її душею, прохав вибачення в неї поглядом:

«О, люба моя, я вже вернуся до тебе і назад стану той давній. Зорієш ти красою між моїми гадками, пишна голубко моя, зоре моя єдина!..»

Оттак летять в його душі думки та скиглять, як чайки голодні під вітер. Зігнувся з розжалля до її ніг і заридав тихо…

Гасли зорі, світиніло небо, займалось на зазір, а він сидів коло неї, хоч був утомлений до упаду. Пив безупину, спрага пекла його горло – випив чай з ромом, каву, вино, далі став пити сам ром…

Ганна лежала бліда, аж жовта, час до часу зітхала глибоко, марила крізь сон та стогнала:

– Відірвала від серця, його відірвала, чого хочеш, чортице, ти мертва, ти згоріла, пекло тобі?! Він мій, мій, я його вже не пущу, він мій, тут коло мене малювати буде, не відбереш мені його, ти сновидо, омано! Іди, чого хочеш?!

Анна кидалась на ліжку, скинула зі себе ковдру, біле її тіло, як з мармуру, так і кинулось артистові в очі своєю незвичайною ясністю і класичними лініями. Скільки не мав він перед очима чудових модельок та класичних фіґур, ніяка не була такою красунею, як вона, ніколи ще не видів він такої чудової будови жіночого тіла.

«А все ж в цьому тілі нема духа, нема високої душі, що збагнула би його тугу: досягнути, вирвати незглибну тайну мистецтва, закувати її в форму. Як її навчити, як підняти її вверх, як вдихнути душу в те тіло!»

Для цього тіла він покинув знання, покинув боротьбу з формою, покинув змагання до ідеалу і малює образи до церков на замовлення! Ха, ха, ха!

Засміявся боляче, а на цю думку серце в його круто повернулось і загорілось ненавистю до жінки. Перед очима станула чорна пропасть забуття – вічного, безіменного…

«Страшно, як страшно так умерти! І він не блисне навіть, як метеор, він, що міг бути творцем, відкривцем духових тайн!

Чому вона так живе, як вона може так жити? Вона не має свого «я», вона сліпа, не видить ясних зір, щойно по смерті, може, побачить, натхнеться духом вічності, щойно по смерті!»

Думки його бігли, як хмари в бурю, гомоніли, грали, блискали. Нараз блиснула одна – аж струснувся, голова пішла ходором, вдивився в одно місце, як заклятий…

– Геть звідси, геть! чого мене давиш? – застогнала жінка на вид якоїсь сонної прияви. – Іди, іди, не можу стерпіти твоїх очей, чого мене мучиш, чого його тягнеш кудись, відриваєш від мене!.. Гріх, гріх!

Іван слухав з великим напруженням її слів, аж його обняв страх.

– Невже вона щось бачить? Невже вона чує, що я задумав?!

У хаті стало душно, мов стеля опустилася вниз та пригнітила йому голову…

Дивився в порожню, як навіжений, чув щось страшне, велике, серце, як молотом, гупало у грудях.

З долівки виприснув стовп світла, перед ним станула вогнем обсипана біла тінь, з його власним обличчям, ясним, як сонце, і сяяла, аметистовим то рубіновим світлом мінючись.

Іван закрив очі і припав до долівки, а над ним говорив глухий пророчий голос:

– Чому покинув єси храм свій і перейшов у домовину духа? Початі і ненароджені діти твої плачуть за тобою і кличуть тебе!

– Чи на те виніс я тебе з самого дна на крилах своїх, аби забув ти на храм свій, дійшовши до стоку гір?!

– В раба часу і матерії змінився ти і п’єш отруту, що знищить духа твого! Що найкраще перебув ти з жінкою, якій служиш, – лиши її і вертайся за мною в гори, не надійся від неї нічого кращого вже!..