Array Антология - Українська модерна проза

А вода так шумить і шумить…

Він покривавлений виривається з її обіймів, та жінка держить його цілою силою. Ослаб, знесилений опустив руки і пливе безсильно в її раменах у море темне – як ніч, незглибне – як світ, холодне – як могила…

Прокинувся, був увесь у воді, зірвався, протер очі – було темно. У горах шаліла буря, дощ лив, як з відра, з темного неба. Глухий бір гудів понуро, а в пропасті ревіла ріка серед тріскоту дерев і грюкоту каміння…

На другий день вже високо підбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправці городами з залізниці додому.

Страшний був – перемоклий, похилений, а на обличчі ввесь чорний. Як злодій підкрадався до міста, ховаючись від стрічі з людьми, стежками через вільшину доходив пиняво до свого саду. Опинився біля звалу під базником посередині саду, що зеленів городиною, аж світився до сонця. Поглянув на каміння визбиране пильно жінкою з грядок і призадумався – аж дивиться: сидить між камінцями здорова гадюка, аж іскриться до сонця своїм зиґзаковатим хребтом… Усміхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засміявся!

Мерщій кинувся в сад, перебіг до малої веранди, відчинив своїм ключем вітальню і ввійшов тихцем до ательє. Зняв клітку з соловейком і вибіг. Відчинив її і випустив пташку з усмішкою дивної відради.

– Лети, лети на волю, співаче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!

Пташка вирвалась, пурхнула і сіла на галузку вишні, розглянулась, затріпотала і стрибнула вгору понад сад. А Іван підкрадався, як кіт, край базника до купи каміння. На камені ще сиділа гадюка. Кинувся, як блискавка, і прибив її кліткою. Засичала, напнялась, звинулась і цілою вагою свого тіла метнулась у порожню клітку. Без ніякого остраху з поспіхом зачинив Іван клітку і поставив на землі.

Звірюка кидалась у клітці, шипіла, кусала, пінилась…

Виймив з кишені хустку, перестібнув через верх, зав’язав ключку і вхопивши за неї, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крізь кущі порічок та аґрусу. Гадюка кидалась у клітці, а далі, знесилена, впала на долівку клітки та й світила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе:

– Завішу тебе в кімнаті, дивися, учися, спізнай, хто ти!.. Поки ти в клітці – лагідна, як ласичка, а як вийдеш поза стіну, кусаєш!..

Увійшов крізь відхилені двері навшпиньки через вітальню до ательє і задержався під дверима. Почув стогін – то стогнала Ганна! Слухав – стогнала і плакала. Обняв його дивний жаль – прокинувся з нестями. Поглянув на клітку і засоромився.

Підійшов до вікна і з цілою силою жбурнув кліткою у квітник.

– Я навіжений, навіжений! – шептав до себе.

Відвернувся від вікна – очі його впали на стіну, де був образ його красуні.

Наче хто проткнув ніж під його серце, знов бризнула кров із засклепленої рани – знявся в нього давній жаль до Ганни, великий жаль…

Вибіг з хати як одержимий, перебіг через сад і помчав садами у темну вільшину, як ранений звір.

Була північ. Небо чисте – іскрилось золотими очима над сонним містом. Лампи у місті погасли. Де-не-де світила лампа на розі вулиці. В садах тихо, сюрчали коники та й ті притихли. В маляревій хаті блимало світло і ясною смугою падало в садок.

Крізь кущі від садів кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освітлені вікна. Підійшов під саме вікно і глядів блідим лицем всередину спальні.

Над ліжком сиділа наймичка Оксана і дивилась у бліде обличчя Ганни. Ганна лежала з розкиненим волоссям, бліденька та спокійна, наче сонна, мабуть, засипляла. Її бліде обличчя викривилось край уст рисою великого терпіння, але було лагідне, безмежно добре та невинне.

Легко застукав до вікна. Наймичка встала і відчинила двері від веранди.

– Що там пані? – прошептав тихо.

Наймичка глянула на нього блідого, аж у долоні сплеснула.

– А панові що? Так змарніли, аж пожовкли!

– Пусте, що коло пані?

– Та захоріли дуже, цілий час стогнали, вчора і нині, я прикладала зимні обклади – трошки легше вже стало, цілу ніч не спали та й заснули недавно, тільки все марять крізь сон… гарячка така!

– А кликали доктора?

– Та де, пані не хотіли.

– Чому?

– Та вибачать пан, дуже синці та й стидно.

«Гм, жіноча причина!» – подумав він, усміхаючись гірко.

– А куди ж пан ходили? Та скиньте-бо сурдут та й от води дам, промийтеся, бо так чогось аж страшно!

– Не треба!

– Та як? От якби пані збудилися та й не спізнали би, згризлися би… Цілий час за паном питали, чи не прийшли. Чи не пан нині були, хтось був у вітальні і лишив двері навстіж. Пані казали, що то пан та й дуже їх узяв жаль. Обід розпорядили щонайліпший та й вчора також, що пан люблять казали зварити. Та й вечерю так само, от, може, ще тепла, може, пан будуть їсти?.. Чому би ні? Голодні! От я принесу… принести, прошу пана?!