Array Антология - Українська модерна проза

Ось муха десь забриніла, перелетіла через кімнату і сіла на лице його красуні…

А вона так і сміється до нього, просить зігнати ту мушку з погожого личка… Але він не має сили руку простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокійна, непорушна, чиста, непорочна.

Мушка злетіла – постать наче порушилась – виступає, сходить з образу – Боже, що це?!..

– Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива і вічна!

Забув ти за мене, сину гір! Обкрутила кліщами крила твої солодка змія. П’яний ме дом закопуєш талант свій! Скинь із себе обійми її тіла, а то не прийду до тебе, не буду твоя ніколи!

Івана обняв страх. Стрепенувся і мерщій кинувся у спальню. Було темно, у третім покою блимало світло. Жінка стояла у вікні, почула його кроки, ані ворухнулась, заговорила до когось знадвору:

– Що ж ви так під вечір нудите світом, зорі лічите!

– Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохід, – відповів хтось.

– Годі, пізно вже!

– А чоловіка нема дома?

– Та є, але заперся зі своєю музою, не їсть, не п’є – а з нею воркує, – говорила з натиском, знаючи, що це слухає її чоловік.

– То ви самі? Мені вас жаль, вийдіть…

– Я дуже радо, він собі, а я собі – але вже таки пізно, хіба колись іншим разом, як чоловік не відлюбиться від тої своєї паперової ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловіка.

А він приступив до вікна, остовпів – це був лікар.

Лікар, побачивши його, відійшов і не поздоровкався з ним, тільки з жінкою.

– Ганно, – крикнув він, – що це?!

– Га, що? – відповіла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…

Його очі загорілися, як ножі вогню.

– З ким?! Чого він!..

– Миліший хто-небудь, як немова!

– Як ти смієш?! – скричав Іван, білий, як стіна.

– Може, ще руку піднесеш, бити будеш? Замкнувся на цілий день, а я тут маю німіти зі стінами?

Він цілий аж трусився. Зірвався з місця, вхопив за капелюх і вийшов. А жінка плакала…

Була дванадцята година опівночі, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своїй расі обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка і грав дику степову арію. Ціла каварня театральних гостей звернула очі в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловіка.

Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі… Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.

– Хто це? Хто це?! – питалися гості.

– Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вівтарі, – говорила синьоока блондина в елеґантній сукні, прихиляючись до безвусих товаришів свого стола.

– А-а, то він? Видно, що незвичайний чоловік, коли зміг сотворити такий твір, – сказав один з акторів.

Небавом його ім’я було на устах усіх. Він не чув на собі зору людей, тільки слухав, як грає циган, і дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арію.

У диких тонах музики причувався артистові якийсь шалений шум вітру, клекіт, свист, рев, боротьба могутніх стихій. Піднялися думи в його душі, як хмара, росли, як вітер, розкуйовдались, як завірюха, блискали громами, шуміли гураґаном, трясли небесами, звіздами стріляли в безмеж… І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвітній виставі. Блиснув перед очима та став як живий мінитись під такт шаленої музики:

Широкий степ без краю, тільки на одному краю гори синіють. Вітер гуляє та свище. От, несе два орли попід небесами… Два орли впали – один чорний, другий білий, упали та й б’ються, аж летить пір’я – котрий буде переможець?!

Чорний орел білого з ніг валяє, топче ногами, груди розбиває, рине кров чорна.

Ой той чорний орел переможець!

А орел чорний та червону кров має і дуже кривавий, хоч він переможець!

Циган вірвав – артист стрепенувся.

– Грай ще! Маєш п’ятизолотник, грай! – крикнув він, кинувши золотом на мозаїковий стіл.

Циган заграв знов, та вже сумовитої пісні, не тої понурої, як шум нетрів, а тихої, як вода у степовій ріці.

Іванові пригадалась пісня десь між людом перечута:

Ой на степу дві зозулі пали та й сіли, то дві дівчини, чорна та й біла, залебеділи, самі собі смерть завдавали, та за того, за того козака молодого…